Тисячу років тому, у світі, де йшла локальна війна, яку ми майже не відчували (будьмо ж чесними), на якійсь з «Мельпомен Таврії», вже і не згадаю на якій, херсонцям показали виставу «Погані дороги» (режисер – Тамара Трунова, драматург -Наталія Ворожбіт). І це був шок. Бо так про війну, що йшла десь поряд, ще не говорили – відверто про все, що трапляється на фронтових дорогах, на блок-постах, про наших та чужих. Після вистави ми пили каву у затишному кафе, на вулиці повній людей, у місті, де було багато світла та музики. Принаймні так тоді здавалось. А потім війна прийшла до нас. У перший день березня 2022 року у Херсон зайшла чужа армія.
Те, що писала Наталя Ворожбіт у 2014 році, стало пророцтвом: «Колись я сварилася з колишнім чоловіком, щоб не зненавидіти його остаточно, і уявляла тоді, що він іде на війну. Уявляла його нещасну інтелігентську спину, армійський мішок за плечима. Уявляла, як він іде вдалечінь: такий кадр зі старого радянського фільму про війну. Я дивилася на його спину, що віддалялася від мене, плакала й усе прощала».
Максим Курочкін, її колишній чоловік, пішов у ТРО. Інтелігент в окулярах взяв у руки зброю і пішов захищати Україну. Як і тисячі інших інтелігентів – акторів, журналістів, спортсменів, дизайнерів…
Війна прийшла до нас усіх і кожному видала свою порцію горя. І всі ми маємо тепер кладовище зруйнованих мрій, ілюзій, розірваних дружб, знищеного кохання. Деякі ведуть скорботний мартиролог рідних та друзів. І від усього цього у нас оголені нерви, але випалені емоції.
А тепер рефлексія на спектакль «Позивний «Горобчик», яким відкрився 25 Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії». Без довгої преамбули, боюсь читач не зрозумів би чому так сприйняли його глядачі.
Війна, яку ми особисто переживали, кожен по різному, ці довгі, майже, два роки, і війна на сцені. Чи вдалося тим, хто працював над спектаклем, розказати про людей на війні?
По-перше, респект сценографу. Візуальний та акустичний ефекти змогли відтворити атмосферу воєнного апокаліпсису.
По-друге, Тетяна Проворова актриса, яка може зіграти все. І вона зіграла на найвищому накалі емоцій. ЇЇ героїня була живою та переконливою.
Режисер Сергій Павлюк у моноспектаклі «Позивний «Горобчик», як міг витягував банальний любовний сюжет до неймовірної висоти – швидкоплинний потяг опалених війною людей з різних соціальних груп. Рафінована киянка і провінційний хлоп, що зійшлись на фронтових дорогах на кілька днів і розійшлися своїми шляхами, бо одну чекає у Києві хіпстер-вегетаріанець, а іншого в Рівному проста жінка з великими цицьками. Але близькість смерті кинула їх в обійми, ще й придала цьому зближенню присмак справжнього кохання.
І нібито все правильно, все зійшлось – гарна актриса, чудовий режисер, прекрасний драматург, але ж ні – чуда не відбулось.
Я знайшла для себе відповідь, чому так. Херсонський глядач, який любив мюзикли та коньячок під час антрактів, який співчував та аплодував героїням любовних драм, зник. Немає більше таких глядачів у Херсоні. А є випалені війною люди, що майже не відчувають чужих емоцій, бо перегоріли у своїх. Нас ще може зачепити якась історія, в якій буде небанальний сюжет. І поплакати і поспівчувати ще можемо, але резонувати разом з чужими емоціями, ще й багато у чому імітаційними, дуже важко. От саме тому чуда й не вийшло.
«Погані дороги» – великий текст, який складений з різних життєвих історій війни 2014 року. З тексту взяли лише одну, яка скоріше є авторським монологом, що допомагає зрозуміти всі інші частини драми, бо вони пропущені крізь авторську оптику. Саме її зробили самостійним твором. Бо поза увагою залишились найцікавіші моменти і акценти драматургічного тексту Наталі Ворожбіт. Втім, це був вибір режисера. Він щось розгледів там, у тому вирі емоцій. А я ні. На жаль.
