Олесі Романенко разом із родиною в перші місяці війни вдалося вирватися з окупованого Херсону та виїхати на захід України. Спочатку це був Львів, але ось уже півтора року їхньою домівкою є Івано-Франківськ. Жінка зізнається, що саме тут їй вдається реалізувати те, що дуже подобалося в житті до війни, — співати й виступати перед людьми. Тепер вона — організаторка співочого проєкту, який допомагатиме жінкам, пише видання “Глузд”.
“Ось так сім блокпостів, із танками та погрозами, але нам вдалося виїхати”
1 березня 2022 року Херсон був окупований. Нам із чоловіком та донечкою вдалося виїхати з окупації тільки 6 квітня 2022 року. Війна застала мене в декретній відпустці: нашій дитині тоді було 2 роки. Виїжджали ми з друзями, адже машини своєї у нас не було. Це була справжня проблема: автівку мали тільки наші батьки, але вони відмовилися їхати.
Ще якийсь час ми чекали, що в цій складній ситуації допоможуть із роботи чоловіка. Він працює в компанії, і йому обіцяли, що зроблять колону від ОБСЄ (Організації з безпеки і співробітництва у Європі). Та цього, на жаль, не сталося. “Зелених коридорів” не було і компанія теж допомогти не змогла. Зрештою нам пощастило, адже наші друзі наважилися виїжджати з окупації. Ми поїхали з ними, взявши із собою тільки одну валізу. Дорога була дуже складною: виїжджали через Баштанку — районний центр у Миколаївській області. Уявіть собі, що до війни цей шлях від Херсону до Баштанки ми долали за годину або ну максимум півтори, а нам довелося їхати 14 годин! А все тому, що були дуже великі колони — більше як дві тисячі машин. Довелося нам проїхати сім російських блокпостів, й на кожному із них нас зупиняли. Через те, що з нами була дитина, нас відпускали швидше. Якщо в інших машинах обшукували все, в тому числі і багажник, то в нашій — телефони чоловіків.
А потім почався “квест”: спочатку російські військові сказали, що міст замінований, і наказали розвертатися та їхати назад, потім на нас виїхав зетовський танк, врешті-решт вирішили їхати на Снігурівку, бо так зробили і наші друзі. Ось так сім блокпостів, із танками та погрозами, але нам вдалося виїхати.
Спочатку ми сподівалися, що встигнемо доїхати до Одеси, адже виїхали ще о 6 ранку. Але вже була майже 9 вечора, і ми усвідомили, що не встигнемо здійснити задумане до початку комендантської години. Тому нам довелося заночувати у церкві в першому населеному пункті, де були Збройні Сили України, у Баштанці. Було дуже багато людей, жінки з дітьми спали на матрацах на першому та другому поверхах, а чоловіки — в підвалі у спальних мішках. Наступного дня ми знову вирушили в дорогу, поїхали через місто Гайсин Вінницької області до Львова. Впродовж трьох місяців помешкання у Львові оплачувала компанія чоловіка, а згодом довелося самим шукати й оплачувати квартиру. Тому мусили знову переїжджати, адже у Львові для нас було задорого. Ми шукали вигідні для нас варіанти і зупинилися на Івано-Франківську. Так уже півтора року тут живемо.
“Найбільше нам не вистачає наших рідних”
Івано-Франківськ нам подобається, адже це невелике та компактне місто і чимось нам нагадує Херсон. Не мегаполіс і майже до всіх локацій можна дійти пішки. Як тільки ми почали тут мешкати, звернули увагу, що тут більше книгарень, ніж у Херсоні: на кожному кроці книжкові магазини, люди більше читають. Також зауважили, що в Івано-Франківську нема так багато реклами та білбордів на вулицях, як у нас. У Херсоні кожна вітрина була в рекламі, чимало рекламних щитів на вулицях, а в Івано-Франківську більше зберігають архітектуру.
Я не прожила у Херсоні все своє життя, а тільки дванадцять років із 2010 року по 2022-го. До цього я жила в селищі міського типу Високопілля Херсонської області. І, чесно зізнаюся, в мене немає такої сильної прив’язки та відчуття дому до Херсона, як у деяких людей, яким дуже важко. Для мого чоловіка переїзд із Херсона був дуже складним. Мені було простіше. Найбільше ж нам не вистачає наших рідних. Мої батьки й батьки чоловіка не захотіли виїжджати. За два роки війни ми тільки раз змогли побачитися із моїми батьками в селищі Високопілля.
Не вистачає також наших краєвидів: річки Дніпра, гарної природи, лісів, Олешківського району, де ми колись збирали гриби, моря, звісно. І загалом вдома — набагато смачніше. У нас завжди всього було досить: і фруктів, і овочів, усе завдяки херсонському сонцю й теплу.
Про адаптацію та упередження
Проблем з українською мовою в нас не було. Приблизно за десять місяців до війни ми всією родиною перейшли на державну. Наша дитина підростала, і перед тим, як вона почала розмовляти, ми вирішили, що її рідною мовою буде українська. Це була більше ініціатива чоловіка, хоча не можу сказати, що мені було складно, адже і до цього я час від часу розмовляла українською. У Херсонській області ми маємо свій суржик, який дуже наближений до української, і зазвичай російськомовні — це люди із Херсона. Ми вже з часом і друзів “перевели” на українську (усміхається). Тому наше коло спілкування, крім батьків чоловіка, було повністю україномовне.
Не пригадую собі ситуацій, коли б до мене погано ставилися чи зверталися як до переселенки в Івано-Франківську. Але був такий неприємний момент, який нам запам’ятався. У Львові ми проходили курс масажів для дитини, і ось завідувачка лікарні після однієї з наших зустрічей сказала: “Це все почалося через східні регіони, російськомовних людей та мову”. І хоч вона не сказала поганих слів саме мені, але відчувалося, що вона звинувачує нас — мешканців одного з тих східних регіонів. У моєї знайомої, яка також переїхала із Херсона до Івано-Франківська, була ситуація, коли вона відчула на собі осуд через те, що вона ВПО. Вона якийсь час лікувала зуби в одного стоматолога, і в неї трапилася халепа: один зуб дуже болів, ясна спухли. Жінка увесь день дзвонила до приймальні, але ніхто так і не відповів. Тому наступного дня вона прийшла уже без запису до лікаря. На що він сказав: “У нас так не прийнято — приходити без запису. Сьогодні уже дуже багато таких, як ви, переселенців зі сходу та півдня, прийшло. Ви мене відволікли від відпустки”. Ці всі фрази були сказані в доволі грубій формі. На що моя знайома йому сказала, що знайде собі іншого лікаря.
“Я починаю співати — і плачу”
Коли ми з сім’єю приїхали до Івано-Франківська, я почала відвідувати різні курси та заходи. Нещодавно отримала курс-консультацій від психолога. Це можливість від благодійного фонду “Голоси дітей”, який зазвичай організовує курси для дітей. Але оскільки діти перебувають під впливом родини, батьків, саме вони стають непрямими отримувачами такої допомоги від нас, дорослих.
Згодом я знайшла громадську організацію “Д.О.М.48.24”, яка організувала для ВПО співи для душі — вокальні заняття, які тривали чотири місяці — з осені 2023 року до січня 2024-го. Такі курси відвідувало 40 учасниць. Майже всі з них — це ВПО, і я зауважувала, наскільки такі спільні співи нас здружували та допомагали: ми ділилися своїми історіями, досвідом, нам ставало легше від таких розмов. Наприклад, саме під час проєкту я познайомилася з жінками із Херсону, яких до цього не знала. З однією я спілкуюся досі, тому цей проєкт допоміг мені знайти своїх людей.
Ми співали, вивчали колядки, а наприкінці курсу, під Новий рік, усі разом пішли колядувати на вулицях та по закладах Івано-Франківська. Це, до речі, був мій перший такий досвід: раніше в дитинстві на свята я колядувала для батьків, для хресних, але ніколи не колядувала публічно, і ще й в такому гарному вбранні.
Музика завжди була в моєму житті. Був період, коли я співала в ресторанах, на весіллях. Але ще до війни, після народження дитини, зауважила, що, коли співаю, у мене наче клубок у горлі. Я починаю співати — і плачу… І це не завжди залежало від змісту пісні. Тому я пішла пропрацювати цей момент із психологом — і ці співи в організації “Д.О.М.48.24” теж мені допомогли відкритися.
Оскільки мені доволі непогано вдається співати, мені в організації запропонували спробувати себе у ролі викладачки. Але я не маю досвіду викладання вокалу і проведення такого роду занять, тож невпевнена у своїх силах. Плюс не граю на інструменті. Хочу все робити якісно. Тож якщо я в майбутньому до цього прийду, то лише після отримання відповідних знань.
Проте завдяки підтримці учасниць у мене з’явився стимул створити власний проєкт: співати бажання було, а фінансування уже закінчилося. І так символічно все склалося: у нас був останній день співів від організації, і того ж дня — останній день подачі на навчання із написання грантових заявок.
Я подала заявку, адже зрозуміла, наскільки такі співи важливі не тільки для мене, а й для інших жінок. І мені вдалося виграти цей грант. І ось сьомого березня у нас відбулося перше заняття. У нас залишився викладач ще із попереднього курсу співів для душі, а я координую проєкт. Не знаю, чи матиму час співати, але хотілося б (усміхається). Також планую пошукати в Івано-Франківську місцеві аматорські колективи, поцікавитися: можливо, і мене візьмуть до себе? (усміхається). Співи для мене — це хобі, й хотілося б і співати, і виступати. Сподіваюся, що цей проєкт і цей соціальний грант стануть для мене поштовхом в моїй професійній кар’єрі. Збираюся розвивати та масштабувати проєкт зі співів і надалі.
Я досліджувала проблематику вокалотерапії, вивчала дослідження науковців зі США, які доводять, що колективний спів знімає стрес, покращує самопочуття та настрій, а також найважливіше — це відчуття приналежності до певної групи та відчуття емоційного зв’язку. Це також дуже важливо під час війни, особливо для внутрішньо переміщених осіб. Вокалотерапія також позитивно впливає на імунну систему та покращує роботу легень.
Мій проєкт називається “VECHORNUCI”, його діяльність втілюється у рамках проєкту «Центри підтримки та розвитку жінок», що реалізує ГО «Д.О.М.48.24» в партнерстві з ООН Жінки в Україні та за фінансової підтримки уряду Японії.
Мета проєкту — соціалізація та інтеграція жінок у громаду. Це розширення кола спілкування, яке ми самі і створимо. Для жінок це затишні вечори, де, співаючи пісень, можна відпочити душею, отримати задоволення від спільної творчості і невимушеного спілкування. Цілі мого проєкту: дати можливість жінкам знайти нове коло спілкування за спільним інтересом та спільними обставинами, покращити їхнє ментальне здоров’я. Сподіваюся на позитивні результати: що жінки подружаться і будуть спілкуватися між собою, допомагатимуть одна одній, стануть впевненішими в собі, наші заняття змотивують їх втілювати свої ідеї в життя. Загалом очікую, що це буде 15-20 учасниць, які відвідають кожне заняття.
Мій проєкт не тільки для жінок ВПО, а й для місцевих. Вікових обмежень немає: від 18 років можуть приходити всі охочі. Мами можуть відвідувати курси із дітьми, якщо не буде на кого залишити. Також не обов’язково мати досвід, важливо мати ентузіазм та бажання навчитися.
Загалом буде у нас 12 занять, курс триватиме 4 місяці. Тобто по одному заняттю на тиждень, які відбуватимуться у просторі «Вдома», ГО «ДОМ48.24». Після першого заняття я планую створити також сторінку у соціальних мережах, щоб про наш проєкт могло довідатися більше людей.
Доведено різноманітними дослідженнями, що спільний спів покращує психоемоційний стан людини. Хочеться створити таку атмосферу затишку та спокою для жінок, щоб вони відкривалися емоційно під час занять та не соромилися. Адже на завершення проєкту плануємо організувати спільний запис пісні.
У майбутньому мені хотілося б масштабувати цей проєкт і залучити до нього спонсорів. Або хоча б зробити ще один такий набір і щоб ще більша кількість учасниць могла долучитися та відчути цей позитивний вплив вокалотерапії. Тому зі стартом проєкту “VECHORNUCI” я вже паралельно шукатиму донорів, писатиму грантову заявку.
А ще я мрію виступити під живий музичний супровід. Можливо, це ще моє таке дитяче бажання, але воно є. І я сподіваюся, що мені вдасться його втілити.
