«Кобра» — бійчиня одного з батальйонів 122 бригади тероборони ЗСУ. До вторгнення Аліна працювала держслужбовцем в апеляційному суді. Робота, родина, все як у всіх. Дівчина родом з Херсона.
Її розповідь оприлюднило Регіональне управління Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України.
«О п’ятій ранку 24 лютого мені зателефонувала подруга з Нової Каховки і каже: “Прокидайся, почалась війна, нас бомблять, ми вже ховаємось по підвалах”. — Відразу увімкнула телевізор та побачила звернення Президента. Зателефонувала мамі, вона не повірила — звісно це був для нас шок.
Далі авіація противника почала бомбити Чорнобаївку, все літало, палало.
Порадившись з родиною було прийнято рішення, зібратись всім разом в батьківській хаті, я не розуміла що брати. Перше, про що я подумала — це про свого кота «Нельсона». Зібрала швидко документи, гроші, речі, та вийшла до автівки. Від шоку зрозуміла, що за кермом я їхати не зможу. Зустрівши знайомого, який рухався в тому ж напрямку, я поїхала з ним.
Приїхавши до мами ми почали готувати підвал будинку, приїхала сестра з чоловіком. Швидко побігли до магазину скупляли все необхідне, була паніка, черги.
Відійти від цього шоку допомогла розмова двох продавчинь, одна іншій кричить:
— Галю, в нас на складі ще є горілка? Бо вже всю розібрали! —
Тоді я зрозуміла, що нас не перемогти. Доречі, горілка в окупації була дуже цінним продуктом, вона була потрібна для дезинфекції і профілактики якихось захворювань, бо в підвалах було дуже холодно, все таки лютий місяць.
Наступного дня вже йшли бої за місто, зброю роздавали всім, хто міг її тримати та був готовий давати відсіч ворогу. Хлопці, які й не думали, та не хотіли служити в армії, всі побігли отримувати зброю, бо війна прийшла в наш дім, всі розуміли якщо не ми, то нас.
З сусідами створили групу в месенджерах, та повідомляли один одному новини. Вона ще слугувала для того, щоб якщо хтось не вийде на зв’язок, прийти на допомогу, чи на випадок, якщо прилетить по будинку — відкопати.
В моєї сестри була знайома, в неї було двоє діточок, одній дитині шість рочків, друга дитина — взагалі грудна, тільки народилася. В їх будинку не було де сховатись, тому ми вирішили забрати їх до себе. Ось так, всі разом і ховались від обстрілів.
Два тижні ми взагалі не виходили з підвалу. Моніторили ситуацію навколо.
Загарбники вбивали цивільних, грабували все, магазини, квартири, людей. Вони відчували себе хазяями, брали та робили все, що їм хотілося.
Потім закінчилися продукти, ми з мамою вийшли в місто, одягались як можна простіше, не фарбувалися, щоб менше привертати увагу.
Загарбники пожерли всі продукти в магазинах, а потім їх завозили з Криму. Везли все дешеве, та не якісне, одним словом гидота.
Ціни були космічні, в перші дні вони взагалі встановили курс гривні до рубля один до одного. Колишній магазин АТБ вони перейменували в АБЦ. В основному там скуплялися загарбники, приїжджали туди прямо на бетеерах.
Я почала з дівчатами потроху волонтерити, збирали якісь речі, ліки, везли це до лікарень. Місцева приватна пекарня давала нам 50 хлібин, які ми потім розносили людям.
Треба бачити ті очі бабусі, якій ти приносиш хліб. В одну мить хліб перетворився на дуже цінну річ, про яку раніше ти не замислювався. Справа не в тому, що у людей не було грошей, просто не було де купити. Хліба не було, а там, де був, були величезні черги, їжі було обмаль, магазини не працювали.
Одного дня під час обстрілів вороги пошкодили мій будинок. В той день я дала обіцянку, зроблю все, щоб вони відчули те саме.
Ми настільки звикли до постійних обстрілів та вибухів, що навіть очікували їх, бо розуміли, що наші хлопці боряться за нас, а ми чекаємо на них.
Пам’ятаю, як ці тварини вкрали наші маршрутні автобуси, повитягали з них сидіння, щоб було більше місця для викраденого майна херсонців.
Після всього побаченого я зненавиділа їх, від новонародженого до мертвого».
Під окупацією Аліна пробула майже 9 місяців. Після визволення Херсона згодом долучилася до ЗСУ, і швидко оволоділа зброєю. Вона постійно навчається, вдосконалюється, та допомагає відділенню морально-психологічного забезпечення загартовувати стійкість бійців, які прибувають.
