Які психологічні запити та виклики у херсонців? Як справлятися зі стресом? Що робити, аби покращувати свій та психоемоційний стан дітей?
Про це та багато іншого ми поспілкувались із психологинею громадської організації «Десяте квітня» Юлією Свиридовою.
– Пані Юліє, з якими основними викликами звертаються жителі Херсона до психолога?
– Я працюю і з дорослими, і з підлітками, і з дітьми також. Але якщо звертаються діти, то переважно більша робота з батьками. Запити – це можуть бути і стреси після обстрілів, сімейні питання піднімаються, міжособистісні стосунки, конфліктні ситуації, тому що багато родин зараз або возз’єдналися і живуть всі разом, або навпаки, на відстані. Це також ускладнює стосунки. Якщо серед дорослих, то це переважно також хронічна втома, недосип, порушене харчування, стреси після обстрілів, тремор з’являється, після окупації вже є випадки з ПТСР. А якщо серед дітей – то це проблеми підліткового віку. Мало того що цей період сам по собі важкий, а тут накладаються умови війни, тому що діти не ходять в школу, не мають спілкування очного, не мають можливості гуляти і взагалі проводити час по-іншому. У них лише онлайн-навчання, комп’ютер і різні гаджети, вони проводять багато часу в соцмережах. І з цього випливає, що дуже погіршуються стосунки батьків та дітей.
Переважно, звісно, коли батьки приводять дитину, то вони, в першу чергу, хочуть, аби попрацювали з нею. А потім вже в процесі роботи виявляється, що батькам також потрібна психологічна допомога, і ми вже перенаправляємо до інших спеціалістів.
Останнім часом почастішали звернення щодо втрати матері або батька і налагодження стосунків з опікунами. Частіше всього це родичі беруть опіку над дитиною, приміром бабусі, а це зовсім різні покоління і там великі труднощі з комунікацією.
Ну і також, звісно, проживання горя, того стресу, в якому опинилися.
І також серед звернень – профорієнтація, тому що підлітки стикаються з тим, що їм доводиться зараз вступати в якісь вищі навчальні заклади, а вони не знають що і як робити, який шлях обирати.
Знову ж таки, екзистенційна криза є у всіх, а у підлітка вона ще й подвійного масштабу, враховуючи обставини, в яких ми живемо.
– Чи легко йдуть на контакт діти та їхні батьки? Є такий стереотип, що батьки не приймають в силу свого виховання, що можна звертатися до психолога.
– Серед тих, хто звертається, є дві категорії. Коли дитина сама говорить, що хоче до психолога і мама приводить. Там є включеність дитини, вона хоче змінюватися, вона хоче пізнавати себе.
А коли приводять батьки, то там вже складніше. Частіше батьки приводять з тією метою: «Відремонтуйте мені дитину, бо щось з нею сталося не те». То там однозначно відбувається комплексна робота з батьками і з дитиною.
Часто на виїздах в область я помічаю, що дитина потребує психологічної допомоги, але батьки не бачать такої потреби, сенсу звертатися. Тому тут приймаю своє безсилля, тому що ми не заподіюємо добро.
Зараз значно зменшився цей стереотип, що до психолога звертаються лише люди з психічними розладами. Порівнюючи два роки тому і зараз, то це велика різниця.
І ми постійно говоримо про те, що наразі психолог потрібен кожному. Це не значить, що потрібно копирсатися в дитячих травмах, це про тут і зараз, поділитись тим, що наболіло і при тому не отримати знецінення, просто підтримку і дати собі можливості хоча б ту годинку поскиглити, поскаржитися, а може й похвалитися, тому що дехто не має такої можливості. І такі випадки бувають, коли людям важко ділитися чимось хорошими. Ми якраз підкреслюємо ці всі моменти. Тому що в наших умовах це життя, де є факт поганого і є факт чогось гарного. От зараз сирена гудить, але квіти розквітають і весною пахне.
– Якщо говорити про цифри, то, наприклад, скільки людей звертались до початку повномасштабного і скільки зараз? За день чи тиждень можна сказати?
– У мене особливо не змінилася ця статистика, тому що я беру в роботу стільки, скільки зможу витягнути. Але раніше у нас була різниця в тому, що ми більше виїжджали в громади і там зверталися люди.
Я думаю, що якщо раніше, відразу після деокупації, люди не помічали потреби звертатися до психолога. А зараз вже більше помічають всі ці ознаки свого погіршення стану. То, якщо в цифрах так, то, я думаю, вдвічі збільшилася активність самостійного звернення. Зараз із оточення багато людей почали звертатись. Тому що є така потреба.
– Порадьте техніки, як можна впоратися зі стресом?
– Таке питання, що ми перебуваємо в тривалому стресі. Якщо це такий гострий стрес, наприклад, конкретно після обстрілу, що відразу людина втрачає зв’язок зі своїм тілом, то тут важливо пити теплий чай або теплу водичку, погладити або поплескати себе по тілу, подихати. Навіть просто вдих-видих на 1-2-3 повільно – це значно покращує стан.
Багатьом, думаю, вже відомий метод «Метелик». Я своїй дитині дала цю вправу після обстрілу і тепер він часто її використовує, коли хвилюється.
Що потрібно робити – схрестіть долоні, зачепившись великими пальцями – це нагадуватиме метелика. Прикладіть долоні до грудей та по черзі легенько й ритмічно пристукуйте по ключиці (або по плечам). Продовжуйте цю вправу, поки не відчуєте, що дихання вирівнялося.
А якщо загально, працюючи з довготривалим стресом, то тут заземлення у вигляді роботи – пересаджувати квіточки, пригадати всі свої рукоділля, яким колись займалися. І хоча б потроху це робити. Воно потім дуже надихає, додає сили. Також можна переглядати фільми відпочивальні, розслаблюючі. Рекомендовано виїжджати періодично з міста, тому що змінюється картинка, змінюється відчуття, фізичне навантаження у вигляді хоча б прогулянок. Рекомендована фізична активність – фітнес або йога. Зарядка щоранку. Навіть п’ять разів присісти зранку – це вже додасть енергії. Загалом, чим більше ми будемо у своєму житті впроваджувати такі поведінкові штуки, на які ми можемо впливати, тобто, зранку почистив зуби, умився, заправив ліжко, зробив зарядку, поснідав. Якщо ми будемо записувати оці всі моменти, які ми виконуємо, це додає дуже багато. Зараз дуже популярне ведення щоденника: із завданнями чи емоційного. Воно справді дуже дієве.
У наших умовах довготривалого стресу здається, що ми ні на що не можемо вплинути. А коли починаємо з цих маленьких вправ, тоді з’являється зниження тривоги через те, що насправді ми можемо вплинути хоча б на те, що нас оточує. Я колись сама знайшла в цьому опору.
Звісно, умови навколо не змінюються, тому періодично будуть емоційні стани, але ми в силах попіклуватися про себе настільки, наскільки можемо.
– Ви кажете, якось самі знайшли опору? То і в психологів буває емоційне вигорання?
– Звісно, воно буває, тому що мало того, що ми фізично тут перебуваємо, ми маємо також і свої особисті проблеми. І все це нас не оминає. Внутрішній контейнер, щоб його збільшувати, тому що треба вислуховувати своїх клієнтів, то потрібно про себе піклуватися. В мене є регулярна терапія. Якби її не було, навіть не знаю, як би воно було. Тому що, правда, це додає таких сил утримуватися на плаву, щоб не нести чогось в життя клієнта, а допомогти йому розібратися зі своїм.
– Щоб Ви могли б порадити херсонцям?
– Я дуже раджу батькам звертатися за психологічною консультацією, тому що від психоемоційного стану батьків дуже залежить психоемоційний стан дитини. Якщо батьки перевтомлені, діти відчувають і ловлять це роздратування, навіть якщо ми на обличчі будемо показувати максимальну посмішку. І трохи давати собі можливість зізнаватися в тому, що нам дійсно може бути страшно, ми можемо плакати після обстрілів.
Не у всіх достатньо тої психоемоційної підтримки серед близьких, тому що багато в кого близькі повиїжджали і спілкування онлайн трошки звужене. Якщо цієї психосоціальної підтримки недостатньо, то було б добре знаходити нейтральну людину, до якої можна було б звернутися.
І як би це дивно не звучало, ще до поради мешканцям: помічати те, що навкруги, не тільки про обстріли і звуки. Але й про те, що навколо відбувається з природою, помічати свої бажання: хочу зранку каву, чай чи просто води, снідати щось конкретне, а не доїсти після своїх дітей, те, що залишилося. І це розвивати свої бажання від того, чого істинно хочеться зараз.
Базове налаштування психологічного стану – це родина і соціум, який оточує. Я не скажу, що це чарівна паличка. Але комфорт всередині родини дає сили справлятися з тим, що навколо.
фото Христини Бондар
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
