Велику Олександрівку Сили оборони України звільнили від окупантів у жовтні 2022 року.
Наразі селище схоже на великий мурашник: на вулицях багато людей, якісь об’єкти ремонтуються, майже на кожному подвір’ї активно засіваються городи.
І багатолюдно не лише через те, що деякі місцеві повертаються до рідних домівок. Багато хто з бериславців знайшов прихисток (а хтось і новий дім) саме у Великій Олександрівці.
Я побувала в селищі в середині березня і поспілкувалась з кількома такими внутрішніми переселенками.
Далі – їхні історії від першої особи.
Євгенія Анатоліївна
Я сама з Берислава, жила прямо в центрі міста. До пенсії працювала на машинобудівному заводі. Початок окупації зустріла разом з родиною: донькою, зятем і племінником. Родина доньки виїхала з міста раніше, у квітні 2022 року. Спочатку знайшли прихисток на Заході країни. А потім знайшла роботу лаборантки і переїхали з чоловіком до Боярки Київської області.
Під час окупації російські військові ходили по квартирах і будинках. До сусідки моєї приходили, стріляли в її квартирі. Спали п’яними у нас під під’їздом, у кущах. Мене не чіпали. Ми намагались менше ходити вулицями. Поруч із нами магазин – от ми туди сходимо, на лавці посидимо, обговоримо хто, що і де бачив, і пішли по домах. Щоб їх (окупантів – ред.) менше бачити. Російські військові постійно закуплялись у тому магазині. Але нас не чіпали.
Перед псевдовиборами стали більш активними. Приходили наші знайомі і питали чи будемо ми голосувати, брати участь у виборах. Ми їх прогнали і сказали, що нікуди ходити не будемо.
Ми вірили та сподівались, що місто звільнять. Навіть думки не було, що окупанти лишаться тут назавжди.
Ми були в гостях. Раптом забігають сусіди і кажуть «Наші в місті!» Так ми і дізнались, що Берислав звільнили.
Чому переїхали саме до Великої Олександрівки? Тут в нас знайомі, вони знайшли нам будинок. Бо виїжджали ми вшістьох – усі подруги ще з часів роботи на машинобудівному заводі. Тут (у Великій Олександрівці – ред.) як на базар вийдеш – весь Берислав. Куди не підеш – одні знайомі.
У Бериславі лишилась подруга, не захотіла виїжджати. То каже, що з хати майже не виходить, бо дуже багато ворожих дронів. Вони літають і скидають вибухівку на все підряд. Будинок, де моя квартира, стоїть. Хоча теж постраждав від обстрілів: вибило вікна, посікло дах. Поруч трансфораторна – теж туди прилітало. Церква наша теж вже давненько стоїть без даху.
Якась апатія є, ні до чого руки не стоять. Бо не знаєш, чи надовго ти тут, чи треба буде знову шукати житло, бо повернуться власники. Хочеться додому.
Чи планую я повертатись? Звичайно! Якби їх (окупантів – ред.) трохи відігнали, то ми б давно вже були вдома.
Ніна Володимирівна
Ніна – подруга Євгенії. Вони разом виїжджали з Берислава. І живуть тепер в одному будинку.
«Коли російські військові окупували місто, то почали ходити по будинках. І до мене зайшли. Як вони самі казали «шукали Бендеру». Походили по кімнатах, подивились і пішли далі.
Гуманітарну допомогу окупанти не роздавали. Один раз привезли в магазин мішок макарон, сказали, що це допомога населенню. Але їх майже ніхто не брав. А от тушонку свою вони активно здавали на базу, і люди її купляли. Але їсти її було неможливо.
Уже незадовго до звільнення в місті відкрили магазинчик з російськими товарами.
Я виїхала з Берислава в грудні 2022 року, коли місто дуже сильно почали обстрілювати.
Чекаю, коли зможу повернутись додому. У мене власний будинок і я вірю, що буде куди повертатись».
Валентина
На початку окупації російські військові приходили до нас з автоматами. Зайшли в одну кімнату, в іншу. Кажуть «диван підніміть». Не оглядали лише горище та туалет. Ретельно оглянули гараж. Я тоді їх спитала «І надовго ви в нас?» Відповіли, що як командування скаже.
Вдруге приходили перевіряти телефони. У мого чоловіка старенький кнопковий. А я ж вчителька. Тому сховала свій смартфон і теж ходила з кнопковим.
Окупанти щось поклацали і пішли. Так і не сказали, що шукали.
У місті не було світла, зв’язок можна було де-не-де зловити. Але вважайте, що і його не було. Аж раптом прибігла сусідка і каже «Наші в місті!» Спочатку не дуже вірилось. А потім я побачила машину з нашими солдатами. Підійшла, взяла за руки і тоді вже зрозуміла, що то все правда.
Виїхали з чоловіком з Берислава 24 грудня 2022 року, коли місто вже сильно обстрілювали.
Звечора завантажили в машину трохи речей і рано-вранці виїхали. Ми не знали куди саме їдемо. Собі вирішили, що крайньою точкою буде Кривий Ріг.
Спочатку думали в Давидів Брід, але вже по трасі побачили, що він розбитий. Заїхали до Великої Олександрівки. У людей попитали за житло, так тут і лишились. Нам допомогли знайти будинок: його власниця виїхала і пустила нас жити, безкоштовно. Платимо лише комірне. За що ми їй дуже вдячні.
Я вчителька початкових класів. Під час окупації не могла працювати, тому була на простої. Навіть після звільнення працювати не було можливості, бо не було інтернету. Але коли виїхала, то всі умови для дистанційної роботи в мене є.
Коли чуєш новини, то, звичайно, серце не на місці. Але починаєш займатись роботою, складанням планів, треба наступного року набирати перший клас. І трохи перемикаєшся. Також я в’яжу шкарпетки. Давно вже цим займаюсь. Хобі допомагає триматись, заспокоює нерви.
У мене є чіткий план, що ми будемо робити після повернення до Берислава. Наприклад, у будинку треба зайнятись вікнами, треба вхідні двері вставити, перевірити дах. Планів багато. Головне – скоріше повернутись додому.
Післямова
Попри допомогу місцевих та волонтерів, і теплий прийом, внутрішні переселенці, за їхніми ж словами, почуваються як у гостях. Наші розмови перериваються телефонними дзвінками від родичів і знайомих з Берислава. На тому кінці слухавки розповідають про чергові прильоти, чи були поранені та чи вціліли будинки. Але всі чекають на головний дзвінок «збирайтесь, можна повертатись додому».
фото: Олени Пімєнової
