«Петруха». Так поза очі бійці роти вогневої підтримки (РВП) херсонської тероборони називають свого командира. Для них він не просто старший за званням, а й друг, який своїм керуванням під час складних операцій у районі Херсона врятував їм життя. Про це пише Олексій Братущак в матеріалі для hromadske.ua.
Натомість в обличчя чоловіка кличуть за позивним Юрист — усе через цивільну професію правника. У спілкуванні Петро ретельно добирає слова. Він спокійно розповідає про бої, які перетворили бійців на спецпризначенців.
«Річпіхи». Так жартома називають себе тероборонівці — через особливості операції, в якій їм довелося брати участь.
Кілька місяців у дельті Дніпра під Херсоном тривали бої на островах. Українці зайшли на окуповану територію ще в січні 2023 року. З лютого у цих боях брала участь херсонська бригада тероборони. Її бійці штурмували і просувалися вперед там, де цього не могли зробити спецпризначенці.
Сили оборони так відтіснили росіян, що ті вже не могли підійти на відстань пострілу мінометів, якими раніше обстрілювали Херсон, а значну частину вогню танків та артилерії спрямовували саме на тероборонців.
Так тривало до червня. Руйнування Каховської греблі змусило херсонських тероборонівців відійти з островів, які повністю залило водою.
Ще в лютому Юрист був одним із перших, хто повів штурмовий загін на острові. За пів року після цього він поділився досвідом боїв на островах та особливостями цієї складної операції.
Правник іде добровольцем
Петро з Одеси. Там учився на юриста в Одеському національному університеті ім. Мечникова. А паралельно — на кафедрі підготовки офіцерів запасу в Інституті сухопутних військ. Тоді, у 2000-х, хлопець не планував ставати військовим, хоча три роки навчання на офіцера йому сподобалися. Після здобуття освіти Петро зайнявся юридичною практикою.
Коли росіяни вперше вдерлися в Україну у 2014-му, він не відчув, що час іти на війну. «Тоді здавалося, що це щось далеке і стосується мене опосередковано», — пояснює одесит.
Проте з початком повномасштабного вторгнення він долучився добровольцем до лав місцевої тероборони.
«Я зрозумів, що не можу стояти осторонь, казати, що я не військовий, що не піду. Або ти борешся за перемогу, або… я не розумію», — каже Петро.
Після виходу бійців херсонської тероборони з окупації батальйон почав відновлюватися на Одещині. Саме до нього і приєдналася група одеситів, серед яких був Петро. Спочатку батальйон виконував завдання на сході країни, а після звільнення Херсона повернувся до міста.
Херсонці заходять на острів
Узимку херсонська тероборона дізналася про нове завдання: відтісняти окупантів з островів навколо Херсона. Піхотинці мали подолати річку й висадитися на одному з островів. У таких умовах бійцям могло бути психологічно важко, бо в разі чого відхід ускладнювався через водну перешкоду. Ніхто з бійців раніше не мав справи з такими операціями.
«У мене ніколи не було відчуття, що у нас шлях в один кінець, і я ніколи не казав такого бійцям. Завжди говорив, що все буде добре, ми повернемось, виконуємо бойове завдання без утрат», — згадує Юрист про те, як налаштовував побратимів на незвичну операцію.
Під час першого заходу на острови у лютому був невеликий шторм. Усі тероборонівці промокли, а коли висадилися на берег, то майже одразу перетворилися на суцільні «бурульки».
«Зо два дні ми були мокрі, багато хлопців захворіли, але все одно виконували бойове завдання», — згадує перший досвід операції на островах Петро.
Проте це було не найскладніше. Дуже швидко тероборонівці зрозуміли, що на островах майже неможливо облаштувати укриття, вирити окопи та бліндажі.
«Накопати будь-що нереально. Буквально 30-40 сантиметрів, ну, може, метр викопуєш, і все — починає пробиватися вода», — пояснює командир.
Ще однією особливістю островів була дуже вузька прохідна частина. По суті це умовні одна-дві вулиці, на яких херсонці облаштували свої дачі. І лише цим вузьким коридором бійці могли просуватися в бік ворога, адже більша частина островів — непрохідний очерет.
Та й ці дачі — не капітальні будівлі. Здебільшого це садові будинки — цегляні чи навіть дерев’яні. Тобто укритися на островах від ворожого вогню вкрай складно. А він був постійним.
«Я не воював на Донбасі, але деякі хлопці там були. Казали, що на островах бої дуже схожі і за інтенсивністю обстрілів, і за постійним контактом. Наприклад, у мене там контакт був п’ять метрів», — розповідає Петро.
Тероборона йде на штурм
Штурмувати острів тероборонівцям довелося не одразу. Перша висадка штурмового загону Юриста передбачала тільки спостереження за ворогом. Це допомогло підготуватися до наступних дій.
«Після першого заходу на острів я вже розумів, де обрати безпечне місце для наступної висадки, що росіяни від нас за 500 метрів, розумів особливості розташування», — пояснює Петро.
Коли під час другої висадки загін Юриста почав просуватися вглиб острова, значну роль у цьому відіграли сапери. На єдиній дорозі росіяни розставили розтяжки й міни.
«Мені дуже-дуже пощастило, що в мене було двоє просто суперових саперів з нашої бригади. Я готовий був їх на руках носити. Жартував тоді: “Якщо буде наступна операція, то зроблю вам п’єдестал. Посадимо вас туди, і я нестиму, а ви тільки будете вказувати пальцями, що робити”», — з посмішкою згадує командир.
А далі тероборонівці вийшли на позиції ворога — і довелося вступати в контакт.
«Ми кожного дня рухалися вперед, вибивали росіян із їхніх СП з утратами. Перші чотири дні втрат у нас узагалі не було — ні “трьохсотих”, ні навіть контужених, нікого. Ми пересувалися впевнено, і, скажімо так, це дало свої результати», — розповідає Петро.
Один із результатів — здобуті трофеї. Майже у кожному другому будинку тероборонівці знаходили російські запаси: набої, гранати, ручні гранатомети й заряди до них.
«Напевно, вони розуміли, що коли почнеться бій, будуть відходити. І щоб не тягнути з собою БК, вони робили схрони», — пояснює командир РВП.
У таких «схронах» українці знаходили бронежилети, каски, РПС та рюкзаки росіян. Водночас екіпірування було не російського виробництва.
«Це було європейське, західне. Тобто кацапня полюбляє не своє, а зручне. І там були нормально заряджені. Я розумію, що там працювали не звичайні мобіки — або морська піхота, або десантура», — вважає Юрист.
На четвертий день штурмових дій росіяни відкрили по тероборонівцях артвогонь. Херсонці намагалися ховатись у будинках, але це було лише умовне укриття.
«Коли снаряд від танка прилітає в ту маленьку хатиночку, в якій ти сидиш, то таке враження, що тебе збив потяг. Закладає вуха, щось біле в очах, дуже важко зорієнтуватися. Навпроти мене сидів боєць, йому осколком влучило в обличчя, і він почав кричати. І ось цей його крик привів мене в рух, скажімо так, до мене повернулася свідомість. Ми почали евакуювати поранених», — згадує командир РВП.
Тоді його групі пощастило. Бійці зазнали осколкових поранень і згодом, після відновлення, повернулись у стрій.
За підсумками тих перших операцій херсонські тероборонівці й почали називати себе «річпіхами». У їхнього командира РВП з Одеси дещо інше визначення для свого штурмового загону: «Ми — спецпідрозділ територіальної оборони». Він щиро пишається своїми хлопцями, які проявили себе в тих боях.
«Ми просувалися дуже швидко. Бувало таке, що на п’яти наступаємо. Йдемо, бачимо — МОНка (міна — ред.), але не зведена, тому що вони просто не встигали їх зводити. Думаю, вони трохи навалили під себе, коли ми рухалися. Приємно, що хлопці працювали як єдиний організм, кожен знав, що робити», — згадує перші бої Петро.
Зміна ситуації на островах
Протягом весни загін Юриста ще кілька разів заходив на острови. За цей час там «змінився ландшафт».
По-перше, дерева та кущі вкрилися зеленню. В таких умовах саперам стало ще складніше виявляти ворожі розтяжки.
По-друге, від постійних обстрілів майже не залишилося вцілілих будинків. Якщо на початку операції тероборонівці ще могли переховуватись у цегляних будівлях, то наприкінці весни вже й дерев’яні були за радість.
«Це, звісно, набагато важче. І не лише фізично, а й психологічно. Боєць розуміє, що будь-який прильот — чи танчик, чи міномет, чи щось іще — і картонний будиночок просто буде знищений одним прямим влученням», — згадує командир.
До того ж росіяни значно частіше атакували дронами, ніж раніше.
«У квітні-травні інтенсивність “скидів” із дронів збільшилася в рази. Був такий випадок, коли вони добу фігачили. Один за одним літали, таким каскадним методом: рубіж за рубежем», — згадує Юрист.
Боєприпаси скидали на будівлі без розбору — просто щоб перевірити, чи не переховуються в укриттях оборонці Херсона.
«Нервова система може не витримати, боєць дремене з будинку й побіжить. Але, слава Богу, в нас таких випадків не було, ніхто нікуди не біг, тому що це призвело б до набагато гірших наслідків. Осколками на відкритій місцевості однозначно посіче», — пояснює Павло.
Розуміння, що бої на островах — дуже специфічне завдання для тероборони, додавало бійцям мотивації.
«Було таке, що приходили спецпризначенці, і ми йшли вперед, а вони були позаду. Це теж сильно мотивує. Хлопці розуміють: якщо ми йдемо вперед, то це ж не просто так — отже, ми крутіші за тих спецпризначенців. Не морпіхи, то річпіхи!» — пишається виконаним завданням командир РВП.
Вихід з островів
Перемогти херсонських тероборонівців у боях на островах росіянам не вдалося. Це протистояння завершилося їхнім воєнним злочином — знищенням греблі Каховської ГЕС.
У той момент підрозділи херсонських тероборонівців також перебували на островах. Усіх евакуювали під ворожим обстрілом, але минулось без утрат. Чого не скажеш про ворога.
«З військового погляду росіяни постраждали значно більше, з цивільного, звісно, постраждала Україна. росіяни фактично втратили увесь свій передній край. У них була розгалужена система спостережних та опорних пунктів, усе було в бойовій готовності, пристріляне. Все це змило нах*р. До того ж у їхньому хаосі та паніці дуже багато кацапів потонуло. А ще вони почали збиватися в купи, і наша артилерія по них ефективно попрацювала», — згадує останні години боїв Юрист.
Підсумовуючи усі бої за острови, командир відзначив своїх бійців словом «красунчики». Сам же пишається, що багатьох із його загону нагородила держава. Перераховує Золоті та Срібні Хрести, ордени «За мужність», які тероборонівці отримали за виконання завдань.
«Чесно, я пишаюся ними! Це говорить про те, що мій підрозділ — бойовий. Але найголовніше для мене, що всі хлопці повернулися. Так, були поранені, контужені, але живі й такі, що стануть у стрій. Я до них у лікарню приїжджаю, а вони рвуться в бій», — каже командир.
Після поранення весною з лікарні повернувся й сам Павло. На островах війна для Юриста не закінчилася — готовий воювати далі.
«Скільки зможу, стільки й буду воювати і нищити їх. Лють переповнює, особливо коли бачиш своїх поранених побратимів. І в цей час є тільки одне бажання: якомога більше знищити їх», — підсумовує боєць.
фото hromadske
