Раніше працював у Херсонському театрі імені Миколи Куліша, після виїзду з окупації очолив Театр Корифеїв у Кропивницькому.
Поспілкувались із херсонцем, який вже півтора роки судиться за відновлення на посаді директора Театру Корифеїв, а тепер став співзасновником творчого об’єднання «Кропива» Вячеславом Вандрашеком.
- – Пане Вячеславе, розкажіть, чим зараз займаєтесь у Кропивницькому?
– Ми разом з двома акторами Театру корифеїв, це Валерій Ланецький і Євген Скрипник, створили творче об’єднання «Кропива». Ми почали з того, що взяли участь в читці п’єси «Молочайник» Оксани Гриценко в межах Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії». Це відбулася подія в Музеї мистецтв. Прийшли люди, підтримали.
Потім відбулась друга читака в «Krop:hub». Ми додали звук, світло. Прийшли, до речі, люди, які звільняли Херсон. Це було дуже емоційно. Це було по-справжньому. І саме тоді ми оголосили, що створюємо повноцінну виставу за цією п’єсою. У нас на той момент не було ні приміщення, ні фінансування, нічого. Проте авторка Оксана Гриценко абсолютно безкоштовно дозволила нам ставити цю п’єсу. І ми, як некомерційна установа, вирішили її створити. Запросили на постановку Сергія Павлюка, заслуженого діяча мистецтв України. Він погодився. Без гонорару, просто для того, щоб підтримати і створити цікавий, якісний продукт. Потім ми знайшли це укриття, знайшли людей, які допомогли нам сюди зайти, які допомогли створити умови – декорації, реквізит, костюми. Ну, 95% – це члени творчого об’єднання і прості люди, які надали нам бутлі, ковдри з оленями… Все, що могли. І ми створили повноцінну виставу.
11 грудня відбувся вже п’ятий за рахунком показ. Зібрали аншлаг. У нас 55 місць, але люди погоджуються навіть стояти, адже це цікаво, це незвично. Найбільший плюс, що ми не перериваємося на тривогу, адже працюємо в укритті.
Інколи під час вистави, якщо в місті тривога, то в наше укриття приходять жителі Кропивницького і теж мають змогу дивитися виставу.
– Чому саме «Молочайник»?
– Дуже важливо показувати як люди жили та живуть на окупованих територіях. У Кропивницькому дуже багато переселенців з Маріуполя, Запоріжжя, Херсона.
Для акторів, які грають в цій виставі це неймовірно важливо. Вони роблять дуже багато для того, щоб передати ці емоції, хоча вони не були в окупації. Для того, щоб створити образи, вони спілкуються з людьми, які мають такий досвід. При постановці вистави було багато питань від артистів у тому числі й до мене.
Складно було акторам, які грають безпосередньо «орків». Їм бридко одягати ці костюми, поводити себе так, як російські військові. Бо присутні сцени і ґвалтування, і крадіжок, і насильства.
Це складно, але на думку всієї команди, ми робимо дуже важливу справу.
– Як вам вдалося це приміщення знайти і почати працювати?
– Насправді раніше тут проводила свої заходи етнолабораторія «Баба Єлька» – вони нам і підказали. А для вистави «Молочайник», де події розгортаються в льосі на окупованій Херсонщині, це ідеальне місце.
Ми звернулися до людей, які відповідають за укриття – вони пішли нам на зустріч. Плюс дуже допомагає бібліотека Маланюка – чи води набрати, чи драбину взяти.
– З якими труднощами стикаєтесь?
– Складність в тому, що доволі прохолодно, що взагалі не було нічого, але все знесли потихеньку з дому, хто як міг. Складність в тому, що у нас немає реквізитора, монтувальника, костюмера. Це все робить команда творчого об’єднання.
Та, попри все, ми працюємо і навіть донатимо на ЗСУ – половину зібраних під час показів коштів віддаємо нашим захисникам.
– А в глобальному сенсі навіщо «Кропива»? Чому ви її вирішили створити?
– «Кропива» створилась тому, що Кропивницький – колиска українського театру і буквально за 10 метрів від цього укриття, в сучасному приміщенні банку, починали свій шлях корифеї. І я жодним чином не намагаюсь порівняти нас з ними. Але все ж таки історія циклічна і вони теж починали в підвалі.
Зараз ми, як нащадки корифеїв, можемо точно сказати, що починали вони саме як новатори. Вони створювали те, що їм лежало до душі, а не те, що диктувала система імперії. Ну і зараз у нас, на превеликий жаль, десь так приблизно відбувається, бо Кропивницьким керують люди, які вважають театр своїм комунальним закладом. Вони його бачать лише як будівлю. Для нас же театр – це можливість спілкуватися з глядачем, створювати щось нове, пропонувати, запитувати, давати можливість глядачу не просто ставити питання, а казати свою думку, що можливо було б чудово, якби ми зробили ту виставу або іншу, або яких змін би вони хотіли. І оце важливо. І з аншлагами, які збирає «Кропива», я розумію, що цей контакт є. У нас в соцмережах відкрите спілкування. Люди пишуть. Люди висловлюють свою думку.
Я дуже сподіваюсь, що ми станемо тим стимулом, який дасть театральній Кіровоградщині можливість все ж таки розвиватися, не деградувати.
– На якому етапі Ваша справа з відновленням на пост директора Театру Корифеїв?
– Йдуть судові процеси. Це вже триває півтора роки. Я намагаюся боротися не стільки за театр, скільки за тих людей, які вірять в те, що цей театр має працювати, має жити і має бути саме для глядача і для популяризації всього українського, і в першу чергу – мистецтва.
Частина колективу вже пішла. Частина колективу планує піти. Тому дуже б хотілося достукатися до здорового глузду наших керманичів, які під час війни, я на цьому наголошую постійно, під час війни роблять такі дивні незаконні речі і насправді руйнують Театр Корифеїв.
– А як у Вас із гастролями?
– До нас вже і з гастролями приїжджають – ось був Херсонський театр Куліша із моновиставою «Позивний “Горобчик”» за п’єсою Наталки Ворожбит «Погані дороги».
Також плануємо в лютому 2025 року показ вистави єдиного недержавного Маріупольського театру «Terra Incognita» – вистави «Світло в кінцю тунелю» за п’єсою Неди Нежданої.
– Які маєте творчі плани?
– Зараз ми приступаємо до нової постановки. Це буде вистава на двох членів нашої «Кропиви», двоє чоловіків, і буде ставити режисер з Києва. Поки що не буду казати хто.
фото Марусі Басараб
Матеріал створений у межах проєкту стипендій для українських медіа від Лабораторії журналістики суспільного інтересу, що є частиною програми “Голоси України” в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Грантодавці не впливають на контент редакції та не несуть за нього відповідальності.
