Марії Шапочці – 21 рік. Вона навчалась у Харківському національному університеті мистецтв імені І. П. Котляревського, працювала в Миколаївському національному академічному українському театрі драми та музичної комедії.
А у 2024 році Марія долучилась до колективу Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, де вже встигла отримати свої перші масштабні ролі та спробувати себе в моновиставі.
– Маріє, як почався Ваш шлях у Херсонському театрі? Пам’ятаєте момент, коли вперше вийшли на сцену як акторка театру Куліша?
– Мій шлях почався у травні 2024 року. Ми прийшли разом із Настею Бакуновою, перевелись із Миколаївського театру у Херсонський. Я відразу отримала роль у виставі – таке випробування чи зможу. І вийшла на сцену як акторка театру Куліша 13 листопада 2024. Це була прем’єра вистави «Молочайник».
– Що стало головним поштовхом обрати акторську професію?
– Думаю, як би батькам не було прикро, але вони самі мені привили любов до театру, бо водили на вистави із самого дитинства. Тому поштовху як такого не було, просто поступово формувалось бажання.
– Які жанри або амплуа вам найближчі?
– Мені подобається пробувати себе в різних амплуа. Все-таки я ще не маю достатнього багажу досвіду, щоб сказати, що вмію чи люблю щось більше. Дивитись подобається драму, а грати… не знаю – комедійного досвіду, крім концертних програм, немає. Тому, може мені комедія більше сподобається, а я просто цього ще не знаю.
– У яких програмах і виставах наразі задіяні?
– Я задіяна у наступних виставах і програмах: «Молочайник», «Д.І.М.» режисера Євгенія Резніченка; «Кава з ароматом спогадів», «Де ховається кохання?» (і разові концерти виїздні) режисерки заслуженої діячки мистецтв України Ірини Корольової; «Птах на горищі» режисера заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка.
– Які ролі або постановки в Херсонському театрі стали для вас визначальними і чому?
– Роль Олесі Писаренко у «Молочайнику», бо перша. При чому, перша масштабна роль не тільки на сцені Херсонського театру, а в цілому – перша велика роль. У Миколаївському театрі здебільшого я бігала в масовці.
«Кава з ароматом спогадів» теж знакова програма. З неї почалося знайомство з колективом, можна сказати. Це концертна програма, багато хто задіяний, є можливість особисто поспілкуватися. А ще це теж для мене перша концертна програма, яку я вела.
Ну і, звісно ж, «Птах на горищі». Це моновистава, тому в принципі це була дуже важка для мене робота, теж певним чином перевірка – а чи зможу? Чесно, здавалося, що ще рано братись за моно-, але я вдячна режисеру. Мені здається, вистава вийшла хорошою.
– Що для Вас стало головним викликом у моновиставі «Птах на горищі»? Це перша Ваша моновистава?
– Це була перша моновистава, і викликом було все. Я ще не так багато працюю в театрі, тому не маю достатнього досвіду. Це було для мене таким інтенсивним курсом актора, можна сказати. І це неправильно, мабуть, бо якщо актор береться за моно-, то вже має бути готовим, напевно, але я вдячна режисеру за терпіння до моїх помилок. Загалом, великим викликом було те, що ми з персонажкою п’єси, як виявилося, дуже різні.
– Чи було складно увійти у внутрішній світ дівчинки, яка пережила викрадення та розлуку з сім’єю?
– Складно, звісно. Це ж не просто розлука через переїзд, а викрадення, та й ще купа факторів – мама військова, жахлива фільтрація тощо. Це страшно навіть уявити.
– Загалом, чи є роль, яку мрієте втілити на сцені?
– Ще як тільки вступала до університету, то роль мрії була і залишається Жанна Д’Арк у будь-якій варіації, оскільки п’єс про неї багато. До списку бажаних ролей ще додалась Циганка Аза, щось мюзиклове (особливо Кабаре-формату) і, чомусь, Робін Паливода з «Сну літньої ночі». А взагалі, рада будь-яким ролям.
– Чи не страшно працювати у місті, яке під постійними російськими обстрілами?
– Працювати не страшно, тому що я на довго у місті не затримуюсь – 2-3 дні максимум, і весь час в укритті. Страшно, думаю, було б постійно жити там, хоча, на жаль, до всього звикаєш, тому… Взагалі, якщо так задуматися, то має бути страшно – особливо сама дорога з Миколаєва до Херсона. Але я про це не думаю. Знаю, що в Херсоні є люди, які чекають, аби піти в театр, для них це важливо. А для мене, як для актриси, важлива постійна практика і живе спілкування з колегами і глядачами. Тому страх відступає на задній план, на передній виходить бажання творити.
– Що до роботи в херсонському театрі знали про Херсон і Херсонщину? Можливо, вдалось для себе зруйнувати певні стереотипи про Херсон.
– Знала якісь загальні факти з географії – про Олешки, Асканію-Нову (там, до речі, ще до війни була на екскурсії з класом і на початку повномасштабки мені чомусь вона снилась), про Каховську ГЕС. В Херсоні була тільки на «Фабриці» і кілька раз в якомусь ДК на змаганнях з танців. Взагалі, Херсон асоціювався завжди з кавунами і морем. Можливо, це й стереотипи, але думаю, не погані, це хороші асоціації. І вони не зникли, просто «чекають» мирного часу, а зараз додалися інші асоціації – театр і все що з ним пов’язано, окупація, незламність тощо.
– Що допомагає тримати “зозульку” у такі часи?
– Робота. Коли вона є, то якось забуваєш, що щось не так. А як нема, то з’являється зайвий час для саморефлексії. Тому коли нема роботи у великому обсязі – займаю цей час навчанням, саморозвитком. А ще, людина – істота соціальна, тому, звісно, допомагає спілкування з друзями і близькими людьми. Та й загалом якісь прості речі – музика, сонце, смачна кава. Зараз важливо вчитися шукати позитив у всьому.
Фото: Херсонський театр імені Миколи Куліша
