І як би там не було, херсонці не опускають рук – попри все, працюють, створюють або відновлюють бізнес, релокують на більш безпечну територію та знову збирають земляків…
Так, власниця екоферми “Лиманська коза” зі Станіслава Олена Бєлозоренко разом із чоловіком і тваринами переїхала на Київщину. Ми розпитали, як ферма працює зараз.
– Олено, розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність зараз: скільки у вас худоби? У якому стані зараз господарство?
– Наша екоферма «Лиманського коза» розташовувалась у Херсонській області, в селі Станіслав. Рік тому ми вимушені були переїхати на Київщину в село Гвоздів. Вивозили 30 голів, зараз вже маємо 50.
– Коли остаточно вирішили, що треба виїжджати?
- – Ми заради тварин залишилися в окупації. Через них не могли виїхати. І коли Станіслав обстрілювали – чекали, поки деокупують лівий берег і стане тихіше. Але після року очікування обстріли все частішали, прилітало і до нас. Ключовим став обстріл 4 серпня 2023-го року – після вже не могли залишатися в Станіславі, але ніхто не міг прийняти нас із таким великим поголів’ям, та ще й із котами та собаками, яких ми прихистили в окупації. І тоді мені колишня колега з Херсонського театру Юлія Бунчак сказала, що знайомі її знайомих мають закинуту ферму на Київщині. І ось люди, які зовсім нас не знають, дали нам житло, допомогли всім, чим змогли.
– Зараз до вас туди приїжджають, як на туристичний відпочинок, на дегустації?
– Коштів нема – я почала шукати можливості, де можна написати заявку та отримати грант. Подруги мені кидали посилання з такими можливостями. Я навчалась 3 місяці і отримала грант в 100 тисяч гривень на відновлення туристичної локації. І завдяки цьому гранту нам допомогли придбати альтанку. Облаштували її для прийому туристів. Навіть два тижні тому ще були останні відвідувачі. А на минулі вихідні альтанку нашу просто завалило снігом.
– Який наразі маєте асортименті?
– Загалом, я виготовляю десь 30 видів сиру, але там підвиди ще є, на дегустації присутні десь 16 видів. Сири різні – від бринзи звичайної, адигейського до качотти, твердий сир із базиліком є, із чорним перцем. Є халумі у нас – виготовляю його на грилі з м’ятою. Його дуже люблять гості. Так само, як і бринзу із в’яленими томатами, часником та базиліком.
– Для тих, хто чує про вас вперше – розкажіть, скільки існує екоферма?
– Сироварінням ми займаємося 8 років. Було у нас 2 кізоньки, потім 5. Екоферма ж «Лиманська коза» зареєстрована у 2020 році.
– А чому саме «Лиманська коза»?
– Назвала під час навчань і навіть не знаю чому. Проте історію таки маю… У мене подружка є Олена Мудра. То вона завжди мені її згадує. Коли ми купили перших породистих кіз, то вигулювали з чоловіком їх на пагорбах, де лиман… Зараз там все заміновано, не знаю, коли можна буде ступити там тварині чи людині. І ми там гуляли, у мене фото це збереглось досі, як коза зупинилась і почала дивитися на лиман. І я Олені показую та кажу: «Що значить породиста коза – вона іде, стала, і дивиться на лиман». Олена так сміялась і досі пригадує мені цю історію про розумну козу.
– Чи часто до вас на дегустації заїжджають херсонці?
– Замовляють з різних регіонів країни та навіть з-за кордону. Часто – це херсонці. Та і заїжджають в гості, підтримують. Херсонців зустрічаємо, як рідних людей – це завжди обійми, сльози, спогади. Я навіть коли проходила навчання з ведення бізнесу, не грантове, інше, що організували саме для херсонців, воно було таким зворушливим. Ми були чотири дні разом всі і не хотіли роз’їжджатися, стали родиною – обговорювали хто з якого мікрорайону, ділилися історіями. І досі всі рідні, пишуть.
– Ви кажете, що відправляєте і за кордон? А які терміни зберігання сиру?
– М’які сири до тижня потрібно спожити. Якщо вони у вакуумі, то вони можуть днів десять – бринза якщо, адигейський, халумі. А якщо розпаковані – то днів п’ять, до тижня. Йогурт – п’ять днів максимально. А тверді, так, місяць-два можна їсти.
– З якими труднощами наразі стикаєтеся?
– Головна проблема – це відключення світла, воно дуже сильно впливає. Нам дуже важко працювати, і те невеличке обладнання, яке було, яке нам вдалося врятувати і яке переїхало з нами, то воно вже посипалось. Через відключення світла у нас виходить з ладу обладнання. Генератор є, але він не рятує.
Ще у нас велика проблема – у нас немає води на фермі тут. Десь прорвала труба на проїжджій частині і досі не вдається розв’язати це питання. У нас немає води для тварин, ми возимо її з дому – це дуже важко, особливо зараз, коли холодно.
Але ми тримаємось, люди допомагають добрі. Добрих людей багато, їх набагато більше, ніж злих. Але працівників нема, дуже нам потрібні руки. Багато проблем, але всі вони матеріальні. А так все добре.
– Але попри все, ви продовжували і в Станіславі працювати, займатися, і зараз не опускаєте рук. Що вас стимулює, підтримує, надихає продовжувати свою справу?
– Стимулюють наші тварини. Вони як наша родина. Ми трошки по-іншому ставимося до своїх тварин. Ми їх ніколи не ріжемо, ми їх любимо, як своїх дітей. Ми їх перевезли сюди, врятували від обстрілів. А вони тим самим нас рятують. Бо праця, робота – це найкращі ліки в такі важкі часи. Це наша думка, що нас тримало і в окупації, і під обстрілами…завжди.
Тварини – це перше. Потім – наші люди дуже надихають. Вони просто неймовірні.
Матеріал створений у межах проєкту стипендій для українських медіа від Лабораторії журналістики суспільного інтересу, що є частиною програми “Голоси України” в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Грантодавці не впливають на контент редакції та не несуть за нього відповідальності.
