У прифронтовому Херсоні квітнуть каштани. Їхні білі свічки здіймаються в небо, мов молитви — тихі, вперті, нескінченні.
На інших клумбах палахкотять тюльпани, що наче виросли з болю, з попелу, з надії. Їх не саджали в тиші — їх саджали під обстрілами, з думкою про життя.
Бузок наповнює напівпорожні вулиці своїм п’янким ароматом. А кульбабки, ніби маленькі сонечка, виглядають крізь траву.
Фруктові дерева стоять обережно, в обіймах пелюсток — як матері, що прикривають своїх дітей від світу, що сказився. Кожен цвіт — доказ того, що місто дихає. Що навіть під гуркіт вибухів дерева пам’ятають, як рости. Як цвісти. Як бути.
Іде весна. З пороху й сліз, з утоми й сили, вона проходить вулицями, обіймає людей, заціловує сонцем вікна й серця.
Бо Херсон — тримається. Він розквітає. Попри все.
