“Каховська ГЕС. День, коли прийшла велика вода” – документальний фільм про підрив Каховської ГЕС і затоплення Херсона. Це свідчення очевидців і журналістів про один із найтрагічніших днів в історії міста.
Редакція херсонського онлайн-видання «Кавун.City» представила свою першу документальну стрічку про трагічну сторінку історії Херсона, Херсонщини та всієї України.
В планах у команди показати цю роботу у якомога більшій кількості міст країни. Про ідею, процес створення та важливість подібних свідчень ми поговорили із головною редакторкою «Кавун.City» Євгенією Вірлич.
– Як взагалі виникла ідея зробити саме фільм про підрив Каховської ГЕС?
Фільм – повністю редакційна ідея. Мені давно хотілось активізувати складову відео у виданні – ми вкрай мало робили відео. Але мені завжди хотілось. І десь в середині травня виникла ідея зробити щось про Каховську ГЕС. Я тоді ще не розуміла, що саме, але розуміла, що текст – звісно, важлива складова на роковини, але мені вчергове було цього мало. Мені хотілось чогось іще. Але ми не надто працювали з відео до того, тому було питання монтажу. І тут я згадала про фільм колеги – Василя Мирошника з Сумщини. Цю документальну стрічку знімала Національна спілка журналістів України, і в ній мене вразило, як органічно виглядає зйомка буквально в екстремальних умовах. Грубо кажучи, з айфоном чи смартфоном в руках.
Тоді і прийшла ідея: це має бути стрічка непрофесійна, створена невеликою редакційною командою з використанням інструментів мобільної журналістики, в ній мають бути живі кадри і мінімум монтажу. Мені дуже хотілось показати саме перші дні та перші емоції. В редакції від підриву Каховської ГЕС росіянами постраждала лише я – слава Богу, лише я. Я добре пригадую свої емоції того дня: день журналіста, я йшла до Верховної Ради за відзнакою і паралельно – ця трагедія. Мені дуже хотілось передати ось це все: які емоції були тоді, в перші дні.
Редакція мене підтримала. Більше того, і редакція колег з «Антикорупційного виміру». Дівчата підтримали і саму ідею стрічки, і ідею того, що вона має бути саме з мінімумом монтажу. Така собі мобільна журналістика в дії.
Але розповідати лише про себе я не звикла. Мені здається, це було би і не дуже цікаво. Мені дуже хотілось зафіксувати ось цей початок – перші дні, емоції. І саме тоді я зрозуміла, що хочу бачити в стрічці ще й безпосередньо людей, які втратили все, а також представників міської військової адміністрації, адже на них ліг шалений тягар і справжнє випробування: управляти цим всім і ухвалювати рішення, яким не було аналогів. Не було такого досвіду. А тодішній очільник Херсонської МВА Роман Мрочко був на посаді лише три місяці, коли сталась трагедія, але саме його команді довелося координувати дії міських служб під час однієї з найбільших техногенних катастроф в історії незалежної України. Коли я розкручувала ідею в голові, я зрозуміла, що хочу показати ще й те, як представники влади можуть організувати координацію з волонтерами, як реагують на такий жахливий виклик. Далі вже була справа техніки. Коли сформувалась сама ідея, вже було легше з героями і подальшим сценарієм та реалізацією.
– Скільки людей працювали над його створенням і як довго?
Все було максимально швидко. Від ідеї «хотілося б щось з відео» до готового сценарію в голові минув мабуть тиждень. Ще кілька днів – на перемовини з імовірними героями. Безпосередньо над фільмом, окрім п’яти героїв, фактично працювали ще троє людей.
Монтувала я менше, ніж за добу: часу віддати на монтаж вже просто не було, хоча встигла попіклуватись про те, що мене можливо підстрахують. Але все добре, все вийшло. Монтувала і жартувала: добре, що ідея прийшла не п’ятого червня. У стрічці я згадувала: ми багато жартуємо — і в окупації жартували, і зараз жартуємо. Тому, десь три тижні мабуть від ідеї до варіанту, який просто трошки дошліфували 5 червня, напередодні.
– Хто цю ідею фільму підтримав?
– По-перше, сама редакція. Бо все, що ми робимо, ми ще проговорюємо всередині. Далі — редакція «Антикорупційного виміру», яка взяла на себе і моральну підтримку, і за потреби – підтримку в монтажі, а зараз ми разом плануємо організацію показів. Завдяки НСЖУ я трошки опанувала мобільну зйомку і швидкий монтаж, тому не подякувати Національній спілці журналістів України я не можу.
Офіс Генпрокурора України та Херсонська обласна прокуратура – це ті структури, чия інформація була безцінною під час підготовки. Це можливо не дуже добре видно пересічному глядачеві, але для того, аби систематизувати всю ту інформацію, яку ми подали, не помилитись із підбором інформації, подати все коректно, треба консультуватись із правоохоронцями обов’язково. Адже чимало в ті перші дні катастрофи було на емоціях. І щоб в кадр не потрапило нічого зайвого або критично некоректного, ми використовували саме інформацію прокуратури. Ну і власне всі герої були готові запропонувати будь-яку підтримку зі свого боку – це безцінно, як на мене.
А першим місцем публічного показу став херсонський хаб «На Розі».
І я хочу подякувати всім учасникам стрічки — всім, хто поділився своїми історіями: Романові Мрочку, Сергію Мелашичу, Ользі Цілинко, Любові Паньків та Валентині Маловій. Їхня інформація, їхні емоції і загалом те, що вони робили під час цієї трагедії, — це безцінно.
– Як шукали, обирали героїв, як герої стрічки реагували на таку пропозицію?
– Коли ідея дозріла у мене в голові, я подзвонила Ользі Цілинко і запропонувала їй. Звісно, вона не була проти. Вона завжди підтримує мої ідеї. Далі якось сама собою народилась пропозиція для Любові Паньків. Я знала, що ці люди втратили все. Що пережила Ольга, я знала, бо ми дружимо. Знала і історію Любові, тому розуміла, що їхні емоції будуть особливо живими. Дівчата охоче погодились.
Я розуміла, що з адміністрації, в першу чергу, має бути Роман Мрочко, адже він тоді очолював МВА – він також зреагував швидко, без проблем погодився і навіть запропонував локацію для інтерв’ю: ми записували поблизу Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві. Для мене було важливо почути не лише історії людей, які втратили домівки, а й людину, яка в той момент несла відповідальність за місто. Коли ми говоримо про підрив ГЕС, ми часто згадуємо масштаби трагедії, але рідше замислюємося, що хтось мав ухвалювати рішення буквально щохвилини — щодо евакуації, координації служб, взаємодії з волонтерами. Мені хотілося зафіксувати і цей досвід теж.
Сергія Мелашича я багато бачила його саме під час евакуаційних заходів – він і сам погодився, і ще запропонував записати пані Валентину Малову. Так і сформувались герої.
Все було доволі швидко: ми швидко призначали зізвони і зустрічі, все проходило вкрай природньо. Не скажу, що легко, адже дівчата плакали всі. Це настільки важкі спогади, що ми починали всі наші записи зі слів «плакати можна і треба».
Насправді повні історії героїв у стрічку не вмістились. Вони великі і драматичні. Але я сподіваюсь, мені вдалось передати ту головну емоцію. А кожну з історій обов’язково ще розпишемо окремо — вони мають жити самі по собі.
Усі герої представляють різний досвід цієї трагедії. Хтось втратив дім, хтось рятував людей, хтось координував роботу міста. Разом вони дозволяють побачити катастрофу з різних боків.
– Писали, що фільм повезете по країні. Перший показ вже відбувся у Херсоні. Скільки міст плануєте відвідати, чи є вже графіки?
– Чесно, планів чітких немає. Перший показ мав відбутись і відбувся саме в Херсоні. Так мало бути. Ще стрічку показали в музеї на Кіровоградщині – Бобринецький міський краєзнавчий музей імені М. Смоленчука показав стрічку підліткам. Мені неймовірно приємно, що ця ідея так зайшла, обов’язково хочу туди завітати ще на показ та обговорення.
Власне, друзі з різних куточків країни вже писали, що чекатимуть. Найближчим часом розпишемо черговість за нашими можливостями. Адже стрічку ми створили самі, тому і покази – це виключно активність редакції, відтак, треба віднайти кошти на «гастролі». Так, це цілком притомні гроші, але їх треба запланувати. Думаю, що повеземо, в першу чергу, по півдню показувати, обов’язково в Києві. А далі буде видно. В будь-якому випадку, анонсуватимемо.
– Як минув показ у Херсоні? Про що говорили, що згадували?
– Показ у Херсоні для нас був пробним: я хотіла подивитись, як виглядає стрічка на великому екрані, чи все добре. Адже монтаж любительський, чи не «гуляє» звук, адже там є склейки різної якості. Тому ми не ставили на меті зробити так, аби було багато людей. Нам важливо було спробувати.
Плакали всі. Вже і я не втрималась і мабуть після робочої напруги, після того, як знов не потрапила додому, бо там купа російських FPV-дронів, плакала. Всі присутні сказали, що сподобалось. Це тішить.
Тетяна Князева подарувала нашій редакції важливий символічний прапор – саме такі прапори волонтери, які разом із нею допомагають Війську, підписують для військових. А ще – плюшевого єнотика-символа Херсона. Його треба кріпити на лобове скло авто і перед дорогою чухати трошки нижче животика. Буду вважати це знаком придбати нарешті авто.
Багато говорили про окупацію, про жахливі злочини росіян. Про те, скільки говорили про те, що Каховську ГЕС можуть підірвати. Таке ж говорили чи не завжди на моїй пам’яті. Тільки мало хто мабуть підозрював, що це дійсно може статись. Це виглядало як суто теоретична ймовірність. На жаль, багато того, що ми вважали теоретичним, стало реаліями життя.
– На особисту думку, чому взагалі потрібно створювати такі проєкти?
– Такі проєкти дозволяють, по-перше, зберегти унікальні свідчення. Усні свідчення – це важливе джерело інформації про події. А коли ці усні свідчення огорнуті в документальну стрічку, вони, на мою думку, дуже добре закарбовуються в пам’яті. А саме це потрібно, аби вислів «ніколи знову» лишався не лише висловом, а бажанням зробити все, щоб подібне дійсно не повторилось. Окремо для мене було важливо зафіксувати досвід людей, які тоді управляли містом. Бо ми добре пам’ятаємо воду, евакуацію, втрати. Але з часом можуть загубитися відповіді на питання: як ухвалювалися рішення, як працювала координація, як місто реагувало на виклик, якого не було в сучасній історії України. Такі свідчення теж є частиною нашої пам’яті.
По-друге, такі стрічки дозволяють показати справжній біль людей. Те, що лишається поза статистикою. Людину, всередині якої – порожнеча після втрати дому, ви можете зустріти на вулиці, це може бути ваш сусід або людина в черзі до каси в супермаркеті, — хто завгодно. Навряд ви просто розпізнаєте таку людину за поглядом, за виразом очей, хоча може іноді це і можливо. Мені би хотілось, щоб такі проєкти зайвий раз привертали увагу до того, якого масштабу горе принесли росіяни та їхні поплічники на нашу землю і скільки всього вже пережили та продовжують переживати херсонці.
Ну і третє мабуть іще: чим більше таких проєктів, тим менше шансів у росіян, їхніх поплічників та всіх охочих брехати просувати свою неправду. Такими проєктами ми автоматично спростовуємо їхню брехню: ми кажемо правду. Я взагалі вважаю, що на нашому боці, боці українців – унікальна можливість: ми знаємо правду. Тож маємо її показувати. Там, де є прогалина і немає інформації, одразу з’являються росіяни зі своєю брехнею та маніпуляціями.
Для мене ця стрічка — не лише журналістський матеріал. Це ще й історичне джерело. Через десять, двадцять чи п’ятдесят років дослідники шукатимуть не лише офіційні документи, а й людські голоси, емоції та спогади. І я дуже хочу, щоб у них були такі свідчення.
Найбільше мене вразило, що люди у коментарях писали не про монтаж чи технічну якість. Вони писали про власні спогади. Хтось згадував евакуацію, хтось — родичів, хтось — той ранок 6 червня, хтось — про те, що плакав. Мабуть, це найкраща оцінка для документальної стрічки — коли вона запускає людську пам’ять.
Я безмежно вдячна всім, хто підтримав цей проєкт. Насправді це історія про людей — тих, хто пережив трагедію, хто погодився повернутися до важких спогадів заради пам’яті, хто допомагав із порадами, підтримкою чи організацією показів. Ця стрічка народилася завдяки багатьом людям, і я дуже сподіваюся, що вона допоможе зберегти пам’ять про одну з найбільших трагедій сучасної України.
Фільм доступний до перегляду на ютуб-каналі “Кавун.city”.
фото надані Євгенією Вірлич
