Кав’ярня Аліси Істоміної працює у Дніпровському районі з 8-ї ранку до 20-ї вечора. Цей заклад – така собі оаза в мікрорайоні, який часто обстрілюють російські військові. Навіть пробите уламком скло тут задекорували сердечком. Більше читайте в інтерв’ю.
– Пані Алісо, розкажіть про Вашу кав’ярню – що тут є, як вона працює?
– Працюємо щодня. Ми цим, до речі, дуже пишаємося, тому що з того часу, як ми стали власниками цієї кав’ярні, ми жодного дня не зачинялися, не зважаючи ні на які обставини. Це як наша «фішечка». Люди знають: що б там не трапилося, завжди можна до нас прийти. Ми відкриті з 8-ї ранку до 20-ї вечора, місцеві люди приходять.
Коли була деокупація і ми були повністю без води і світла, у нас тут на районі 28 днів це тривало, ми також працювали. Наш бариста Влад приніс мангал для барбекю і ми смажили на ньому хот-доги та варили в турці каву. Так, було складно, особливо, коли приходиш ввечері додому весь у цьому диму, а покупатись нормально можливості немає. З тією водою ходили, в чергах стояли, щоб просто декілька 5-тилітрових пляшок роздобути води. Але своя романтика в цьому була. Ми були щасливі на ейфорії після звільнення, тому це все здавалося дрібницею. Люди чекали каву в черзі по 20 хвилин. Тоді наші постійні гості принесли ще турку. Це те, що ми ніколи не забудемо.
Я веду TikTok і там бували просто коментарі типу «Ой, кому це треба, там так небезпечно, навіщо ви працюєте?» Відразу видно, що люди не з Херсона пишуть, бо місцеві знають, навіщо ми працюємо. Життя все одно не стоїть на місці, люди лишаються у Дніпровському районі, працюють, хочуть відпочити, хочуть попити каву, приходять. Власне, тому ми працюємо, бо це потрібно.
Що у нас є? Все, що потрібно для того, щоб попити каву, відпочити. У нас є десерти смачні. Ми дуже піклуємося про якість. Тому що можна купити десертик у супермаркеті, а можна поїсти такий, як колись готувала мама…
Також у нас там є перекуси – хот-доги, паніні.
Ще одна наша особливість – до кожного сезону ми намагаємось вводити щось нове, якісь авторські напої, тому що, знову ж таки, людям хочеться різноманіття. Зараз у Херсоні не те, що небагато, взагалі майже немає місць для відпочинку, для дозвілля, де можна зарядитися емоціями. Тому ми даруємо емоції хоча б так. Також ми періодично робимо тематичні фотодні – один фотограф надихнувся атмосферою нашого закладу та запропонував познімкувати людей. Робили осінню фотосесію, на Новий рік прикрашали фотозону. Люди приходили, хто хотів – купували каву та фотографувалися, і, відповідно, отримували позитивні емоції. Це з нашого боку те, що ми можемо зробити. Поки руки зав’язані у багатьох аспектах.
– Як та коли відкрили кав’ярню?
– Ми мріяли з чоловіком про кав’ярню, збирали на неї кошти, але почалось повномасштабне вторгнення. Звичайно, було не до того. Думали, виїжджати чи ні – певно, як всі херсонці, які були на той момент у місті, розуміють ці відчуття. Але наші знайомі підірвалися в дорозі на міні і ми прийняли рішення перечекати в Херсоні. Тим паче, всі були переконані, що це ненадовго.
Ми вдвох із чоловіком втратили можливість працювати. Думали, що робити далі – звичайно, варіант йти працювати на окупантів ми навіть не розглядали. У нас були збереження на відкриття кав’ярні, і ми подумали: а може, саме час зараз? Або ти йдеш працювати на окупанта, або ти просто живеш на збереження і не знаєш наскільки їх вистачить і що потім далі, або відкриваєш власну справу і якось стараєшся сам на себе працювати. Так ми і зробили.
А так, як в окупації, звичайно, відкрити з нуля заклад було майже нереально, тому що елементарно ні магазини нормально не працювали, все було дуже низькоякісне, російське чи з Криму, а про меблі взагалі не було мови… І якраз ми дізналися, що власники цієї кав’ярні вирішили її продати. Ми жили недалеко, дуже її любили за атмосферу, тут була смачна кава, тож вирішили, що це знак. Відкрили ФОП за українським законодавством, хоча тоді це було складно зробити – нам допомогли додаток ДІЯ та моя подружка з Києва, яка допомогла з авторизацією через смс на український номер телефону, і почали працювати. Це був наш намір і наш протест проти того, що тут відбувалося. Тобто ми таким чином показали нашу позицію. Крім того, це було потрібно з точки зору безпеки. Багато бізнесів «віджимали» окупанти, передусім ті, чиї власники виїхали, або які були не оформлені.
– А не змушували за російським законодавством реєструватися?
Нам дуже пощастило. Вони заходили кілька разів, але не дуже агресивно налаштовані, питали про це. Нам доводилось казати, нібито ми чекаємо російські паспорти, щоб потім переоформитись на них. Звичайно, це була брехня, щоб нас не чіпали.
Мабуть, ще нам пощастило, що нас все ж таки звільнили, бо я не знаю як далі, довелось би зачинятися та виїжджати. Бо якби ще тривала окупація, то вже точно було б неможливо викручуватись. Бо вони вже і так, чим ближче до деокупації, тим більше ставали жорстокі, агресивні, вимагали паспорти у всіх.
– Тут все так і було декороване чи Ви якісь зміни вносили?
– Ми постійно щось покращуємо – то стіни підфарбовуємо, знімаємо застарілі елементи декору. Сердечка на вікнах лишились після Дня закоханих, але вони подобаються відвідувачам, створюють атмосферу затишку, то ми і не знімаємо.
- – Чи було ваше життя раніше пов’язане з кавоварінням?
- – Ми як із чоловіком познайомились, ходили у різні кав’ярні. Бувало часто таке: я до пізньої години працювала, ми зустрічалися, і майже не було де купити каву. Звучить це, як із нереального життя – «ввечері зустрічалися».
Так ось, ми обговорювали: «Було б класно відкрити кав’ярню, яка б працювала до пізнього вечора, тому що багато людей виходять ввечері, а піти майже нікуди в Херсоні».
І, плюс, взагалі ми любимо каву. Особливо я той ще кавоман. То, була мрія зробити кав’ярню таку, в яку б ми самі охоче приходили.
Зараз, коли зачиняємось і у нас пів години закрити зміну, занести меблі з літньої тераси, якщо заходять люди, ми ніколи не відмовляємось зробимо каву. Самі знаємо, як це, коли поспішаєш у кав’ярню, а тобі кажуть: «Ми вже не працюємо».
– Чи багато зараз у вас відвідувачів?
У перший рік після деокупації міста багато людей почало повертатися додому, тоді людей було багато, у нас було таке, що повна посадка на літній терасі, наприклад, і частина людей всередині сиділи.
Набагато менше стало людей з моменту, коли почалися активно скиди дронів у цьому районі. З осені минулого року.
Зимою дуже взагалі мало було людей. Декілька місяців ми працювали в нуль, аби просто підтримувати життєдіяльність кав’ярні. Зараз потеплішало і більше стає людей.
Плюс, ми чекаємо, коли розквітнуть всі дерева, тоді здається трохи безпечніше.
– А Вам самим не страшно?
– Страшно, звичайно. У нас тут були поряд скиди, і он там скло пробило уламками. Ми його заклеїли сердечком.
Нам знайомі подарували пристрій для відслідковування дронів. І було таке, що людина виходила, а він запищав. Ми кричимо: «Стійте, дрон!». Людина перечекала, тоді ми почули скид.
Якось звикаємо до всього. Це, мабуть, і добре, і погано водночас, тому що у фоновому режимі завжди тривога. Ну, а що робити? Звичайно, можна було б переїхати в інший район міста, але, по-перше, там вже і так багато кавʼярень і без нас. По-друге, тут все одно залишаються люди. І що тоді їм робити? Якщо тут зачиняться всі магазини, заклади, водії автобусів перестануть сюди їздити, що тоді робити людям, які залишаються тут?
фото Христини Бондар і Аліси Істоміної
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
