Вчителька української мови та літератури Марина Дзуган з Херсонської області, коли російські війська зайшли в Іванівку, переймалася, що ті можуть скривдити її та родину через десятки українських книжок вдома. Тому влітку 2022 року разом з родиною була вимушена тікати з тимчасово окупованого села, яке і сьогодні ще не підконтрольне українським військовим.
Майже 5 місяців життя під окупацією Марина продовжувала навчати школярів української мови, поки окупаційна влада не дісталася до школи в Іванівці.
Про це пише “Перший криворізький”.
«Педагоги Іванівського ліцею №2 працювали до останнього, навіть коли вже почалася повномасштабна війна Росії в Україні та окупанти увійшли у місто. Навчальний рік закінчується у червні, тож до червня 2022 року ще працювали. Але коли вони дісталися до освіти, то ми розуміли, що будуть змушувати вчителів виходити працювати, саме тоді прийняли рішення їхати.
А так працювали до останнього, скільки можна було працювали. Ми проводили дистанційно уроки, давали завдання, щоб учні могли закінчити навчальний рік», — розповідає журналістці «Першого Криворізького» Марина Дзуган.
Сьогодні жінка працює вчителькою української мови та літератури та заступницею директора з навчально-виховної роботи у Новопільському ліцеї Криворізького району, закінчила курси шиття та почала життя з чистого аркуша.
Дорога тривалістю майже у шість днів з Іванівки до Запоріжжя, а потім і до Кривого Рогу була дуже важкою для Марини та її родини. Вчителька згадує, що доводилося брехати, переїжджаючи російські блокпости, щоб ті пропустили далі та не скривдили їх.
Марина також розповідає, що після в’їзду на підконтрольну Україні територію вони разом з родиною планували їхати до Києва, але дорогою завітали до родини тітки, яка живе під Кривим Рогом у Новопіллі.
«Думали, що провідаємо їх та поїдемо далі на Київ і там будемо шукати житло, роботу. Але нас підвела наша машина, вона не хотіла далі їхати через поломку. Це сталося якраз біля Новопілля, де живе моя тітка. А там нас вже вмовили залишитися, і ми не пошкодували ні на мить», — говорить Марина.
У Новопільський ліцей Марина потрапила вже під час влаштування молодшого сина на навчання у 9 клас, там їй запропонували вийти на декретне місце вчительки української мови та літератури та заступниці директора з виховної роботи.
«І от так я і залишилася в цій школі, поки працюю тут. Колектив дуже добре мене прийняв, а після року роботи у ліцеї, то взагалі як рідні, замінили мені мій педагогічний колектив Іванівського ліцею №2.
А діти, то взагалі не відчули різниці, бо дали мені 5 клас, який щойно перейшов з початкової школи у середню, де апріорі змінюються вчителі та з’являються нові предмети», — говорить Марина.
Сьогодні у Новопільському ліцеї учні навчаються дистанційно, тому Марина зустрічається зі школярами лише під час онлайн-уроків.
Марина Дзуган згадує, що відійти від думки, що все «нажите» довелося залишити в окупованій Іванівці, їй допомогли курси шиття під назвою «Шити далеко від дому» в одному з криворізьких Центрів допомоги переселенцям.
«Це якраз були перші дні відпустки, і я дізналася з допису в соціальній мережі, що можна пройти безкоштовні курси шиття. Я записалася і зрозуміла, що моє ще одне хобі — шити. Мені дуже сподобалося:познайомилася з багатьма людьми, з якими досі спілкуюся, зробила добру справу, бо постіль, рушники та інше були передані волонтерами на прифронтові та деокуповані території», — розповідає Марина.
Сьогодні, перебуваючи далеко від дому, Марина продовжує слідкувати за ситуацією в рідному селі.
«Багато хто з моїх колег залишилися в Іванівці, але не пішли на співпрацю з окупаційною владою. Там зараз, за моєю інформацією, викладають взагалі люди, які не мають педагогічної освіти. Там як таких бойових дій немає, там люди живуть: концерти на день Іванівки, на День вчителя. Я інколи проглядаю їхні відео для того, щоб розуміти, яка там ситуація.
Люди продовжують жити, хто зневірився, хто перейшов на бік окупантів, а хто ще чекає, чекає перемоги. Вірить, що вона буде», — говорить Марина.
