Явтушенко Володимир Вадимович, старший лейтенант, начальник караулу 2 ДПРЧ 1 ДПРЗ.
Його історію оприлюднило ГУДСНС України в Херсонській області:
«У 2015 році закінчив аграрний університет за спеціальністю інженера-еколога, але у 2016 однокласник покликав мене у ДСНС. Йшов, чесно кажучи, не розуміючи куди, але з самого початку робота дуже сподобалася. З 2017 став начальником караулу. Втягнувся у службу та пішов далі навчатись вже на пожежну безпеку у Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, який закінчив у 2020 році.
Мама і досі переживає за мене, протягом всіх років роботи є вже певний ритуал, вона завжди кожної зміни о 7:00 пише мені повідомлення «Сухих рукавів», але задоволена вибором справжньої чоловічої професії. Дружина, звісно, хоче, щоб у роботі було менше ризику, але я вважаю, що працюю на своєму місці.
Найбільше запам’яталася важка ніч з 28 лютого на 1 березня 2022 року, коли відбувалося вторгнення окупантів у Херсон. Було багато виїздів, на вулиці Перекопській ми рятували людей з обстріляних багатоповерхівок, виносили переляканих та шокованих дітей із задимлених квартир, і коли спустили з п’ятого поверху хлопчика років чотирьох-п’яти з мамою, він сказав нам «Не бійтеся, все буде добре.» – всі зрозуміли, що у нас справжні козаки підростають. Ми усміхалися, на якісь секунди навіть забули, що на вулиці їдуть ворожі танки, лунають постріли, вибухи. Цей маленький хлопчик своїми словами подарував нам віру у Перемогу.
Після двох місяців окупації виїхав до Рівненської області, де нас з колегами добре прийняли, ми показали гарний рівень підготовки херсонців, тому ставилися до нас із повагою. Дуже дружні стосунки були, домовилися про обов’язкову зустріч після Перемоги у мирному Херсоні.
Життєве кредо у мене просте – завжди залишатися людиною!
Сили у роботі надає у першу чергу колектив. Це надійні побратими, справжні тигри у роботі, щирі друзі, ми розуміємо один одного на рівні жестів та поглядів. Це вищий рівень довіри, де немає ніяких сумнівів у правильності рішень та наказів. Ми рятуємо у першу чергу населення, людей у скрутних ситуаціях – інакше не можна.
А ще тримаюсь завжди мужньо тому, що вдома мене чекають донечка з коханою дружиною.
Я впевнений у нашій Перемозі. В цей день ми згадаємо усіх, хто не дожив до нього, але зробив усе можливе, щоб він настав. І потім ми будемо жити так, щоб нам не було соромно перед світлом їхнього подвигу та пам’яті про них. Ми повинні довести, що наша нація – найсильніша у світі, бо так воно є!»
