Навіть під постійними обстрілами та з колективом, який через війну розкиданий по різних містах України, Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Миколи Куліша продовжує працювати.
Вистави народжуються в укриттях, гастролі відбуваються в Україні та за кордоном, а Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» не припиняв свого існування навіть під час окупації Херсона.
Про роботу театру на пʼятому році повномасштабної війни, нові вистави, міжнародні проєкти, фестиваль, який став символом культурного спротиву, а також про те, як мистецтво допомагає триматися місту на лінії фронту, ми поговорили з генеральним директором-художнім керівником Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, президентом Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» Олександром Книгою.
– Олександре Андрійовичу, як сьогодні працює театр і які проєкти реалізовує?
– Театр працює. Я хотів би наголосити саме на цьому. У перший рік повномасштабного вторгнення, буквально через кілька місяців після того, як Херсон опинився в окупації, була певна невизначеність, як і по всій Україні. Але Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», який був запланований на 10 червня, все ж таки відбувся 10 червня. Фактично ми розбудили багато театрів України. Хтось тікав, хтось виїхав, а потім почав оговтуватися і повертатися до роботи. Я пам’ятаю, як мені телефонували з Чернігова, Дніпра і говорили: «Так, ми зараз вирішуємо питання, підключимося, зіграємо вистави в межах “Мельпомени Таврії”».
Ми працюємо зараз потужно, випускаємо багато прем’єр, адаптуючи їх під ті локації та можливості, які маємо сьогодні. Працюємо не в театрі. Ми давно були змушені релокуватися в межах міста. Зараз облаштовано багато укриттів, пристосованих для театральної роботи, і намагаємося наповнювати їх мистецтвом. Будівля театру понівечена, багато разів обстріляна: немає вікон, постраждали фасад і дах. Нещодавно знову був приліт у парадну частину. Але театр живий, театр чинить опір і працює.
Колектив сьогодні зібраний приблизно на 60 відсотків. Особливо не вистачає творчого складу: менше артистів оркестру, майже немає артистів балету, акторський склад неповний. Але всі цехи укомплектовані, є всі головні спеціалісти. Ми отримали бронювання, театр визнано критично важливою інституцією.
Ми бачимо необхідність нашої роботи за реакцією глядачів, які приходять до нас, за аншлагами, що відбуваються попри постійні обстріли. Театр живе, рухається далі, шукає кошти на нові вистави, залучає творчих спеціалістів з усієї України.
Ми чекаємо часу, коли зможемо повністю відкрити свої двері та запросити херсонців, які повернуться додому з різних куточків України та світу. Я точно знаю, що вони прийдуть, тому що вони пишуть нам про це. Для багатьох ми стали символом мирного часу, який обов’язково повернеться в Херсон і в Україну.
– У яких містах йдуть вистави театру Куліша?
– Театр працює в Херсоні, Миколаєві, Києві. Ми змушені це робити, тому що частина колективу розпорошена. Не всі мають житло в Херсоні: у когось воно пошкоджене, у когось його вже немає.
Частина колективу перебуває в Миколаєві, частина – в Одесі, є люди й у Києві. Але всі залучені до роботи. У Києві наші вистави граються в Центрі Козловського та в театрі «Колесо» на Андріївському узвозі.
Нам легше збирати й випускати вистави в Миколаєві, тому що можемо підвезти людей із Херсона, Одеси, залучити тих, хто вже перебуває в Миколаєві. Ми постійно шукаємо майданчики для роботи. Розуміємо, що всі театри завантажені, але колеги, за що їм велика подяка, завжди йдуть назустріч і надають нам можливість працювати. У Миколаєві ми вже знаємо майже всі можливі майданчики. Працюємо в бібліотеках, музеях, у ДОФі. У нас навіть був експеримент. Я дякую Володимиру Алексєєву, ми разом із волонтерами привели до ладу залу ДОФу – колишнього Будинку офіцерів, який сьогодні працює як гуманітарний хаб. Майже двадцять років там нічого не відбувалося. Крім голубів, ніхто там не жив. Ми трохи потривожили голубів, вимили зал і протягом трьох днів грали великі вистави.
Серед них була вистава «Дім» – проєкт, створений завдяки гранту Президента України. Ми хочемо зберегти цю виставу до того часу, коли вона повернеться до Херсона і буде зіграна на великій сцені.
– А як щодо гастролей?
– Як тільки є можливість, ми їдемо туди, де нас чекають херсонці. Нас кличуть у Чернігів, Черкаси, Київ та інші міста. Але не завжди можемо поїхати, тому що для цього потрібні кошти. Якщо вдається знайти фінансування або допомагають військові адміністрації чи хаби, ми обов’язково виїжджаємо.
Були в Києві з програмою режисерки Ірини Корольової. Для мене було дуже приємно бачити переповнену залу. Майже всі глядачі були херсонцями. Це було дуже зворушливо. Люди обіймали нас, вітали, намагалися доторкнутися, тому що ми приїхали з Херсона. Для багатьох із них ми стали символом рідного міста.
Ми також продовжуємо гастролювати за кордоном. До нас часто приїжджають волонтери з різних країн. Для них дивина, що в Херсоні під обстрілами працює театр. Вони приходять до нас і запрошують до себе.
Найближчим часом ми їдемо до Словаччини, потім до Португалії. На осінь запланована Франція. Сподіваюся, що всі ці поїздки відбудуться.
– Які прем’єри театр готує найближчим часом?
– Цього року ми вже випустили чимало прем’єр. Вони невеликі за масштабом, тому що сьогодні найскладніше для нас – це логістика. Треба зібрати людей, знайти місце для репетицій, забезпечити декорації та костюми, а потім перевезти все це туди, де відбуватиметься показ.
До кінця сезону плануємо випустити українську програму з циклу наших подкастів. Раніше були програми про Америку та Європу, а тепер хочемо подорожувати Україною, досліджуючи її фольклор та особливості різних регіонів.
Також працюємо над виставою за повістю «Старий і море». Але це не просто Хемінгуей, а й поєднання текстів нашої письменниці Альони Мовчан та творів американського письменника. Насправді ця вистава більше про нас – про Каховське море, про підрив ГЕС, про події, які пережив Херсон. Ставитиме Олександр Самусенко.
Режисер із Кропивницького Євген Скрипник працює над постановкою за п’єсою української драматургині Марини Смілянець «Собача будка». Це також можливість залучити до роботи молодих акторів, які сьогодні почали працювати в театрі. Ми змушені бути ще й театральною школою, тому що не завжди можемо запросити професійних акторів. Часто беремо талановитих людей і допомагаємо їм професійно зростати.
– Над якими ще проєктами працює театр?
– Наш диригент Артем Філенко зараз активно працює над розвитком оркестру. Нам вдалося зберегти частину музикантів, поступово збираємо людей разом і готуємо кілька нових концертних програм. Дуже хочеться, щоб вони побачили світ найближчим часом.
Також ми постійно пишемо грантові заявки. Намагаємося знаходити фінансування для реалізації наших творчих ідей. Один із таких проєктів пов’язаний із Поліною Райко. Писали на нашумілу «Тисячовесну». Сьогодні про цю неймовірну жінку знають далеко за межами України. На жаль, її музей знищений, але ми хочемо зберегти пам’ять про неї для херсонців. У нас виникла ідея створити сучасну малу оперу. Усі декорації будуть побудовані на її картинах. Ми хочемо, щоб її роботи ожили на сцені та наповнилися музикою і вокалом. Сподіваюся, це буде сучасний, цікавий і важливий проєкт, який ми зможемо показати не лише в Україні, а й за кордоном.
Буквально нещодавно нам телефонували з Харкова. Колеги отримали грант на проведення фестивалю «Опера Схід». У серпні ми плануємо привезти туди дві великі вистави. Це наші спільні проєкти з Миколаївським академічним художнім драматичним театром – пластичну драму «Катерина» та сімейний мюзикл «Котигорошко проти вікінгів».
У планах також покази в Києві та участь у театральних фестивалях. Дуже хочеться, щоб усі ці проєкти вдалося реалізувати.
– З якими викликами сьогодні стикається театр у прифронтовому Херсоні?
– Викликів дуже багато. По-перше, ми не можемо повноцінно рекламувати свої вистави. Через безпекові причини не завжди можемо відкрито повідомляти про місце й час проведення заходів. Іноді навіть дивуюся, як херсонці дізнаються про наші покази. Але зали завжди заповнені.
Нещодавно ми показували виставу за участю Олени Галл-Савальської. У залі було 130 місць, а прийшло 165 людей. Ми збирали всі табуретки, які тільки були в приміщенні, щоб розмістити глядачів.
Дуже гострим залишається транспортне питання. Я вдячний нашим партнерам і благодійникам, які допомагають із транспортом. Завдяки підтримці міжнародних партнерів театр отримав великий автобус, та, на жаль з безпекових міркувань ми не можемо поки на ньому їздити. Невдовзі отримаємо мікроавтобус. Це дасть нам можливість працювати не лише в Херсоні, а й виїжджати до деокупованих сіл, де на нас дуже чекають діти.
Ще одна проблема – фінансування. Ми не можемо продавати квитки в тому обсязі, як це було до війни. Люди підтримують нас донатами, працює проєкт «Квиток херсонцю», коли жителі інших міст купують квитки для наших глядачів. Але витрати величезні: пальне, декорації, костюми, технічне забезпечення. При цьому ми не хочемо перетворюватися на так звану «підвальну культуру», де вистави створюються лише з двох палиць і трьох мотузок. Нам важливо зберігати художній рівень і професійну якість. І я вважаю, що нам це вдається. Наприклад, вистава «Ця бісова гірка правда», яка народилася в бомбосховищі Херсона, була відзначена під час міжнародного фестивалю МІТ в Португалії – Сергій Михайловський був нагороджений за найкращу чоловічу роль. Це означає, що навіть у таких умовах ми робимо правильні речі.
– Наскільки важко працювати в умовах постійних обстрілів?
– Це найбільший виклик. Ми живемо і працюємо в умовах щоденних атак. Тут немає графіка чи закономірності. Обстріли можуть бути вранці, вдень, увечері або вночі. Військові рф постійно запускають дрони. Це особлива реальність, яку можуть повністю зрозуміти лише херсонці. Але навіть попри це люди продовжують ходити до театру. Після однієї з вистав до мене підійшли жінки й сказали: «Ми спеціально вдягнули сукні, тому що йдемо до театру». І це надзвичайно важливо.
Ми намагаємося зберегти саму атмосферу театру. Навіть на наших тимчасових локаціях працює театральне кафе, є кава, солодощі, музика. Для нас театр – це не лише вистава. Це цілий ритуал.
Я завжди вважав, що похід до театру має бути подією. Людина повинна прийти раніше, поспілкуватися, випити кави, зробити фотографії, а після вистави залишитися ще на деякий час, щоб обговорити побачене. Ми багато років будували саме таку культуру відвідування театру. І вона працювала. Саме тому до повномасштабного вторгнення біля театру стояли величезні черги. Люди чекали на квитки так само, як сьогодні стоять черги до найвідоміших театрів країни. Були роки, коли ми заробляли більше, ніж чимало обласних театрів України – до 15 мільйонів гривень на рік. За кожною з цих гривень стояв глядач, який купував квиток.
– Розкажіть про фестиваль «Мельпомена Таврії». Чи відбудеться він цього року?
– Так, фестиваль відбудеться за будь-якої погоди, у вересні. Ми подавались, але не отримали грант від Українського культурного фонду. Певно, знайшлися більш гідні кандидатури, та ми шукатимемо можливості для його проведення.
Сьогодні в Україні є багато театральних фестивалів. З’явилися нові форуми, конкурси, театральні події. Але «Мельпомена Таврії» виникла ще 27 років тому і була одним із перших великих театральних фестивалів незалежної України. Упродовж багатьох років вона боролася за першість і, я не боюся цього сказати, була найбільшим театральним фестивалем держави. Недарма театральні критики та журналісти називали Херсонщину театральною столицею України. Були роки, коли до нас приїжджали 65 театрів і за десять днів показували 65 вистав. Жоден інший фестиваль не міг похвалитися такими масштабами. Саме ми навчили українські театри грати будь-де: у парках, на вулицях, у підвалах, на дахах, у лісі, на набережній. Сьогодні це здається звичним, але багато років тому це було справжнім експериментом. Я дуже радію успіхам українських театрів. Але пам’ятаю час, коли молоді режисери та директори приїжджали до Херсона подивитися, як ми працюємо. Той же Ростислав Держипільський, директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка, чи молодий Іван Уривський, який ще студентом показував виставу на сцені під дахом у межах фестивалю та отримував схвальні відгуки від міжнародної спільноти.
До Херсона приїжджали, дивилися наші лісові сцени, наші майданчики просто неба, наші нестандартні формати. А потім починали реалізовувати подібні ідеї у своїх містах. Ми почали це дуже давно. Саме тому війна нас не зламала. Ми вже мали досвід роботи в нестандартних умовах. Ми знали, як створювати театр без звичних стін і великої сцени.
– Однією з візитівок фестивалю став Лісовий театр. Як взагалі виникла ця ідея?
– Це був справжній експеримент, який згодом перетворився на окремий культурний феномен. Першою великою виставою там стала «Чайка» Чехова в далекому 2011-му. Потім були «Макбет», «Лісова пісня», «Сон літньої ночі», народжений у 2020-му, році пандемії, та багато інших проєктів. Ми довели, що театральний туризм може існувати. Сьогодні цей термін уже нікого не дивує, а тоді це було новаторством. До нашого Лісового театру почали приїжджати автобуси з Одеси, Миколаєва, Запоріжжя, з усієї Херсонської області. Люди спеціально їхали до лісу, щоб подивитися виставу.
Під час пандемії ми ще більше розвинули цю ідею. Не зупинили «Мельпомеру Таврії» навіть під час COVID-19 та провели її у форматі вистав просто неба під зорями. Карнавальну ходу організувати тоді було неможливо, тому ми перенесли її на воду. Зібрали плавзасоби, які були в Херсоні, і провели регату. Ми завжди намагалися і намагаємося й зараз шукати нові форми.
– Фестиваль не зупинився навіть після початку повномасштабної війни.
– Так. Це один із моментів, яким я особливо пишаюся. Після місяця життя під окупацією, після арешту я виїжджав із міста з дуже важкими почуттями. Але дорогою до Львова прийняв рішення: фестиваль обов’язково відбудеться. Я написав тоді лише одну фразу: «Фестиваль буде в українському Херсоні». І він відбувся, хай не в Херсоні, але став його голосом. Хоча, дехто з нашої команди підпільно працював з окупованого міста.
У 2022 році, коли вся країна ще перебувала в стані шоку, ми змогли об’єднати театри України та наших міжнародних друзів. Звернулися до театрів із проханням грати вистави у своїх містах, але присвячувати їх Херсону та українцям, які були змушені покинути свої домівки, запрошувати їх на події. Тоді це було надзвичайно важливо. І українські театри відгукнулися. Чернігів, Дніпро, Київ, Львів, багато інших міст підтримали фестиваль. У результаті нам вдалося зібрати 65 колективів із різних країн світу. Для мене було справжнім відкриттям, коли на нас самі виходили театри з Японії, Франції та інших держав і хотіли долучитися до фестивалю, хотіли говорити про Херсон. Саме тоді я зрозумів, наскільки потужною стала «Мельпомена Таврії».
Особливо хочу згадати про USAID – вони самі запропонували нам фінансову підтримку. Це вперше за всю історію фестивалю не ми шукали кошти, ходили, переконували, просили допомогти. А тут ситуація була іншою. Нам сказали: «Скільки вам потрібно для того, щоб фестиваль відбувся?»
Для мене це був дуже важливий сигнал. Це означало, що світ бачить Херсон, бачить український театр і розуміє значення культури під час війни.
– Чому цей фестиваль настільки важливий для Херсона?
– Тому що це частина нашої ідентичності. Куди б я сьогодні не приїхав, театральні люди знають Херсонський театр і знають «Мельпомену Таврії». Для багатьох театрів участь у фестивалі була справою честі. Ми відкривали нові імена, задавали тренди, створювали нові театральні практики. І я дуже радий, що сьогодні ці ідеї живуть далі в українському театрі. Тому я завжди кажу: нам є чим пишатися. І якщо говорити образно, то «Мельпомена Таврії» – це український Авіньйон. Тільки наш, херсонський.
Під час окупації Херсона театр був одним із центрів спротиву. Більшість наших працівників брали участь у перших проукраїнських мітингах. Ми не могли залишатися осторонь того, що відбувалося в місті. Після початку окупації багато хто з наших працівників пережив надзвичайно складні події. Були арешти, допити, переслідування. Ми всі жили в умовах постійної небезпеки. Я добре пам’ятаю той період. Після місяця життя в окупованому Херсоні, після арешту, після всього пережитого я змушений був виїжджати. Але навіть тоді не було думки відмовитися від театру чи фестивалю. Навпаки, виникло розуміння, що культура – це теж фронт. І цей фронт ми не маємо права залишити.
Наш театр завжди був більше, ніж просто заклад культури. Він був частиною громадського життя міста. Люди асоціювали театр із українським Херсоном. Мене часто запитують, чи могла культура вплинути на те, що Херсон залишався українським за духом. Я переконаний, що так.
Я сміливо можу сказати, що театр був одним із рушіїв українізації міста. Ми багато років послідовно над цим працювали. Я добре пам’ятаю часи, коли багато людей купували квитки на вистави, які йшли російською, навіть підходили до каси й запитували: «А якою мовою буде?». Ми ж потроху виховували глядачів, стимулювали дивитися українською. І поступово це питання зникло – приблизно після 2015 року. Для мене це був дуже важливий показник змін.
– Театр займався не лише мистецтвом, а й соціальними проєктами?
– Для нас це було надзвичайно важливо. Я завжди вважав, що театр повинен працювати не лише над виставами, а й із суспільством. Ми реалізували багато соціальних проєктів. Працювали з людьми, які опинилися в складних життєвих обставинах. Давали їм шанс повернутися до нормального життя через творчість.
Наприклад, ми працювали з людьми, які мали наркозалежність. Залучали їх до театральних проєктів, відтворювали їхні історії на сцені. І в одній із вистав – «Ілюзія» режисера Сергія Павлюка – колишній наркозалежний на сцені розповідав свою історію.
Працювали з людьми з інвалідністю. Створювали вистави за їхньою участю. Я пам’ятаю історію одного хлопця з Олешківського дитячого будинку. Він прийшов до театру практично без життєвих перспектив. Згодом став актором (ми поставили виставу «Каліка з острова Інішмаан» за його участю), отримав житло, створив сім’ю, у нього народилася дитина. Це я говорю про нашого Віталія Пронька. Та й не він один – у нас було кілька співробітників з дитячого будинку.
Для мене це не менш важливо, ніж будь-яка театральна премія. Театр має змінювати долі людей. І якщо нам це вдавалося, значить ми працювали недаремно.
Стільки талановитих артистів починали в нас! Той же Сергій Кияшко – тепер талановитий актор київського Театру на лівому березі та українського кіно.
– Як театр вибудовував відносини з громадою та бізнесом?
– Ми завжди намагалися зробити театр відкритим для всіх. У нас багато років діяло коло друзів театру – благодійна рада. Це були люди, які підтримували нас ще в найважчі часи – у 90-х роках, коли не вистачало коштів, коли потрібно було допомагати молодим акторам, знаходити для них житло чи елементарні побутові речі.
Пізніше ми почали реалізовувати дуже цікаві проєкти. Наприклад, проводили аукціони, де люди могли придбати можливість зіграти невелику роль у виставі «Дванадцять стільців». Для багатьох це була мрія дитинства. Іноді після таких проєктів люди приходили до мене й говорили, що це був один із найщасливіших моментів у їхньому житті.
Були випадки, коли підприємці настільки захоплювалися театром після участі в таких проєктах, що ставали нашими партнерами й починали підтримувати заклад.
Ми намагалися будувати справжню спільноту навколо театру. І я думаю, що нам це вдалося.
– Чим Ви найбільше пишаєтеся сьогодні?
– Насамперед – людьми. Я пишаюся нашою командою, яка навіть у таких складних умовах продовжує працювати. Пишаюся тим, що Херсонський театр не зник. Що він залишається частиною українського культурного простору. Що ми продовжуємо створювати вистави, їздити на фестивалі, представляти Україну за кордоном. Пишаюся тим, що про Херсонський театр знають у багатьох країнах світу. І я точно знаю: після нашої перемоги ми ще скажемо своє слово. Ми повернемося на всі наші сцени, відновимо фестиваль у повному форматі й знову зустрічатимемо глядачів у мирному українському Херсоні.
фото: Ольги Коломацької
